Інтерв’ю VirusOFF із Надією Янголь про доступ до PrEP, мобільні послуги, роль спільнот та український досвід для регіону Східної Європи й Центральної Азії.
В Україні можна безоплатно отримати різні форми доконтактної профілактики ВІЛ. Але що означає цей вибір для людини, яка живе далеко від медичного закладу, змушена змінювати місце проживання або боїться осуду? Чи достатньо самого препарату, якщо бракує транспорту, супроводу та довіри?
У рамках інформаційної кампанії VirusOFF «Від Ріо до Женеви: вибір у профілактиці ВІЛ, доступ і мобільність на практиці» (From Rio to Geneva: HIV Prevention Choice, Access and Mobility in Practice), що реалізується за підтримки IAS у контексті Rethink. Rebuild. Rise., ми продовжуємо розмову про практичні уроки AIDS 2026 для Східної Європи та Центральної Азії. Про те, як українські програми профілактики працюють в умовах повномасштабної війни, говоримо із Надією Янголь – експерткою з громадського здоров’я, координаторкою програми доконтактної профілактики ВІЛ (PrEP) Альянсу громадського здоров’я (Україна). Це розмова про вибір, який вимірюється не лише наявністю ліків, а й можливістю дістатися до послуги; про мобільні амбулаторії, які їдуть за людьми; про незамінність організацій спільнот — і про те, що Україна може привезти на IAS 2027 у Женеві.
Надіє, Ви були на AIDS 2026 у Ріо, і це вже не перша Ваша міжнародна конференція з питань ВІЛ. Що сьогодні означає реальний вибір у профілактиці ВІЛ для України та нашого регіону?
Якщо говорити про мій досвід і досвід України, зокрема про те, як ми представляємо доступ до PrEP, то програми дедалі більше переходять від суто профілактики ВІЛ до ширшого підходу до збереження здоров’я. Для мене реальний вибір — це можливість людини впливати на те, як саме вона захищає своє здоров’я.
Хтось віддає перевагу таблетованій формі, яку можна приймати самостійно, для когось зручніша ін’єкційна. Але вибір препарату має супроводжуватися вибором доступного місця отримання послуги. І навіть коли обставини життя змінюються, доступ повинен зберігатися.
Україна вже має конкретне підґрунтя для такого вибору. У 2025 році до таблетованої PrEP додалася ін’єкційна форма тривалої дії — каботегравір. Обидві форми надаються безоплатно і доступні в кожній області України. Це важливий перехід від початкового пілоту 2025 року до ширшої мережі по всій країні.
Але наявність препарату в області ще не показує, наскільки легко конкретній людині його отримати. Я пропоную оцінювати реальний вибір через прості запитання: чи знає людина про доступний саме для неї метод профілактики? Чи може звернутися без страху? Скільки часу й грошей потребує дорога? Чи буде препарат на наступному візиті? До цього додалися виклики внутрішнього переміщення та міграції. Якщо хоча б одна з цих умов не виконується, вибір залишається обмеженим.
Тобто сама наявність препарату ще не означає доступ до нього. Водночас Україна сьогодні пропонує дві форми PrEP, і це важливий досвід для Східної Європи та Центральної Азії.
Ви згадали про доступ. Для кого сьогодні отримати профілактику найскладніше і які бар’єри залишаються визначальними?
Я б не виокремлювала лише одну групу, тому що кожна в тій чи іншій мірі стикається зі своїми бар’єрами. Складність доступу залежить від соціального становища людини, місця проживання, безпекової ситуації, а також попереднього досвіду взаємодії з медичною системою.
Людині, яка звертається вперше, зазвичай складніше зорієнтуватися. Ті, хто роками користується програмами профілактики, зменшення шкоди чи PrEP, уже краще знають систему. Наприклад, коли людина переїжджає з великого міста до маленького населеного пункту, вона може боятися розголошення особистої інформації. Якщо поблизу немає потрібних послуг, доводиться їхати до великого міста.
Люди, які вживають наркотики, можуть мати досвід осуду та труднощі з поєднанням різних послуг. Для секс-працівниць і секс-працівників важливий гнучкий графік, який медичні заклади не завжди можуть забезпечити. Саме тому поєднання державних установ і неурядових організацій дає змогу створити комплекснішу систему профілактики, зокрема у доступі до PrEP.
Для більшості ключових груп я виділила б три спільні умови: безпеку, фізичну можливість дістатися до послуги та регулярність її отримання. Безоплатність препарату сама по собі не гарантує доступу. Особливо зараз, коли фінансування скорочується і першими під удар часто потрапляють саме супровідні сервіси. Треба оцінювати весь комплекс бар’єрів і весь пакет послуг.
Окремої уваги потребують молодь і трансгендерні люди: для них потрібні спеціально адаптовані програми. Також в Україні з’явилися нові важливі цільові групи — військовослужбовці та ветерани. Питання ВІЛ, гепатитів і туберкульозу актуальні й для них, тому програми Альянсу громадського здоров’я та партнерських організацій розширюються на ці групи. Це нові виклики, які необхідно враховувати.
Яку роль сьогодні відіграють неурядові організації та спільноти, особливо в умовах війни й скорочення фінансування?
Послуги профілактики ВІЛ і зменшення шкоди в Україні та багатьох інших країнах значною мірою розвивалися через спільноти й неурядові організації. Тому що доступ починається з довіри. Людина може не звернутися до медичного закладу через страх осуду, але їй важливо поговорити про свою ситуацію з тим, кому вона довіряє.
Саме це допомагає перейти від інформації до конкретної послуги. Мають значення час, довіра, логістика і можливість отримати допомогу там, де вона потрібна, зокрема там, де медична система майже не присутня.
Гарний приклад — мобільні амбулаторії за підтримки Альянсу громадського здоров’я. Вони адаптували свою роботу до потреб переміщених людей: доставляють профілактичні матеріали та надають медичну допомогу, адже до роботи долучаються лікарі.
Це дуже показовий приклад того, як послуги наближаються до людей в умовах кризи. Вони не припиняються, а навпаки — рухаються за людиною незалежно від того, де вона перебуває і чи може самостійно дістатися до медичного закладу. Для неурядових організацій це також ризики й велика відповідальність. Але це пояснює, чому так важливо фінансувати спільноти та підтримувати безперервність надання послуг.
У багатьох організаціях працюють люди, які самі належать до ключових груп. Тому йдеться про зрозумілу мову, безпосередній контакт і значно меншу кількість бар’єрів. Так можна швидко налагодити профілактичну допомогу, а потім передати вже вибудуваний маршрут до системи охорони здоров’я.
І тут я ще раз наголошу на фінансуванні. Не можна профінансувати лише препарат і забути про весь ланцюг послуг. Препарат може бути в наявності, але людина так ніколи до нього й не дійде. Тестування, навігація, кейс-менеджмент, доступ до інформації та супровід — усе це обов’язкова частина профілактики. Без цього цінність самого препарату для людини втрачається.
Що з українського досвіду профілактики ВІЛ під час війни могло б бути корисним іншим країнам Східної Європи та Центральної Азії?
Під час війни Україна не припинила надавати послуги, а за окремими показниками навіть покращила результати. Коли на початку кризи держава не могла продовжувати фінансування деяких програм, їх підтримали міжнародні донори. Україна змогла виробити дієві інструменти, які можуть стати прикладами й методологіями для інших країн в умовах кризи. Це справді велика робота та заслуга.
Перший такий досвід — мобільність послуг. Транспорт можна переобладнати так, щоб він був зручним для клієнта. Якщо раніше в межах певних програм Альянсу йшлося переважно про профілактику, то тепер мобільні амбулаторії поєднують профілактичні й медичні послуги. Це кілька моделей в одній.
Мобільна амбулаторія — це доступ до профілактики, лікування, інформування, різних соціальних послуг ( включаючи гуманітарну допомогу та харчування). Деякі амбулаторії обладнані стоматологічними кабінетами, що дає змогу розширити спектр допомоги. Така модель дозволяє донести турботу до конкретної людини. Вона вже має алгоритми роботи, організацію й фінансування і може використовуватися в кризових умовах.
Другий напрям — інновації. Україна докладає багато зусиль, щоб адвокатувати доступ до новітніх препаратів. Приклад — ін’єкційна PrEP тривалої дії: уже застосовується каботегравір, і ми очікуємо на появу ленакапавіру. Попри війну, робота над розширенням доступу до інновацій не зупиняється.
Є й цифрові інструменти. Наприклад, розроблено віртуального соціального працівника (www.twiin.org.ua): людина може, не виходячи з дому, отримати відповіді на свої запитання. Це побудовано як інтерактивна консультація за принципом «рівний — рівному». Інформацію можна знайти і в інтернеті, але можливість діалогу допомагає людині відчути підтримку, а не залишитися сам на сам із проблемою. Це особливо важливо під час кризи, коли звичний доступ до послуг переривається.
Також удосконалюється логістика: препарати можна отримувати на довший термін, отримання допомоги в іншій області без прив’язки до реєстрації. Попри війну Україна залишається серед країн, які активно розвивають інновації та програми профілактики. Важливо системно описувати найкращі практики. З огляду на нинішні кризи кожна країна повинна мати своєрідний практичний посібник із дій у надзвичайних ситуаціях. Україні є чим поділитися: ми представляємо ці підходи на міжнародних майданчиках і ділимося практичним досвідом з іншими країнами.
Якщо дивитися вперед, до IAS 2027 у Женеві, яке головне повідомлення Україна та регіон мають донести до глобальної спільноти?
Я б сформулювала це так: сучасні засоби профілактики мають бути доступними людям, чиє життя визначають криза, війна, переміщення, стигма й нестабільний дохід. Саме з досвіду України та регіону можна сформулювати конкретні запити, які необхідно обговорювати й підтримувати.
По-перше, це доступні й передбачувані поставки препаратів, включно з новітніми, та спрощення їхньої реєстрації. У деяких країнах ці процеси надто довгі або заблоковані.
По-друге, потрібно фінансувати не лише препарати, а всю послугу: тестування, роботу спільнот, навігацію та супровід. Це принципово важливо.
Якщо дивитися на глобальну ситуацію, я б також запропонувала ширше залучати Україну та людей, які живуть в умовах кризи, до досліджень, реалізації програм і оцінювання їхньої якості. Нам потрібно розуміти, як ці рішення працюють, на що впливають і як їх можна адаптувати та поширювати.
Інновації сьогодні важливі й потрібні. Але оцінювати їх треба за тим, наскільки вони розширюють доступ для людей із найбільшими бар’єрами до доступу. Тому що сама по собі інновація, як і сам препарат, не є цінністю. Потрібен комплексний підхід.