Інтерв’ю VirusOFF з Русланом Повергою про профілактику ВІЛ після AIDS 2026, доступ до інновацій, роль спільнот та уроки Молдови для регіону СЄЦА.
У межах інформаційної кампанії VirusOFF «Від Ріо до Женеви: вибір у профілактиці ВІЛ, доступ і мобільність на практиці» («From Rio to Geneva: HIV Prevention Choice, Access and Mobility in Practice») ми говоримо про те, як глобальні дискусії щодо вибору у профілактиці ВІЛ, доступу до послуг, мобільності та ролі спільнот втілюються на практиці в регіоні Східної Європи та Центральної Азії. У Ріо глобальна дискусія про профілактику ВІЛ дедалі частіше точилася навколо понять вибору, доступу та сталості. Але для країн регіону головне питання залишається практичним: як зробити так, щоб нові інструменти, цифрові рішення та послуги на базі спільнот справді доходили до людей — особливо до тих, кому найскладніше отримати підтримку через формальну систему.
Про це VirusOFF поговорив із Русланом Повергою — керівником організації «Inițiativa Pozitivă» (Молдова). Розмова вийшла не про конференційні гасла, а про те, що відбувається між появою інновації та реальним доступом до неї: де втрачається енергія спільнот, чому не можна жертвувати якістю послуг заради «оптимізації» та з яким посланням регіон може йти до IAS 2027 у Женеві.
Руслане, Ви були на AIDS 2026 у Ріо, відвідали різні сесії та зустрічі. Який головний сигнал привезли звідти для Молдови та регіону Східної Європи й Центральної Азії?
Руслан: У мене були змішані почуття. З одного боку, ми начебто досягли певного успіху: загалом усе непогано. Звісно, залишаються питання, які потребують уваги, але загальна картина вже не виглядає катастрофічною. І ось цей стан — «усе непогано» — може ставати ворогом чогось кращого.
Я бував на подібних конференціях раніше, і там відчувалася іскра: ініціатива, зацікавленість, амбіції, гарячі дискусії. Зараз мені здається, що це трохи втрачається. Особливо коли йдеться про спільноти, які завжди були рушіями процесів. Мені здається, ми втрачаємо це паливо.
Водночас є й те, що тішить. Ми живемо у світі технологій, і вже маємо багато можливостей: цифрові рішення, інновації, клініки на базі спільнот, нові технологічні рішення у фармацевтиці — тести, препарати, різні інструменти. Це, звісно, надихає.
Для себе я формулюю це так: є мотивація, є можливості, і коли вони поєднуються, з’являється результат. Зараз можливостей стало більше, але мотивація та рушійна сила начебто слабшають. Тому для мене виклик — як зробити так, щоб спільнота й надалі була рушієм. Причому я говорю не лише про класичне уявлення про спільноти. Питання в тому, як оновити цю спільноту, як вивести діалог між спільнотами, експертами та донорами на інший рівень. Ми не можемо жити вчорашнім днем і намагатися досягти нових результатів. Навіть технологічні рішення не допоможуть або допомагатимуть дуже повільно, якщо ми не повернемося до цієї формули — але вже в оновленому вигляді.
Ви згадали цифрові рішення та нові інструменти профілактики. Що потрібно, щоб у Молдові та регіоні вони впроваджувалися на практиці й ставали реальним доступом для людей?
Руслан: Коли у світі з’являються нові рішення, перш ніж вони стають доступними тим, хто їх потребує, відбувається ціла низка бюрократичних процесів: дискусії, рішення, політична воля. Якщо йдеться про препарати, їх потрібно зареєструвати, закупити, інтегрувати в систему. Ці процеси сповільнюватимуть доступ.
Ось рішення з’явилося, люди його потребують — і потрібно прискорити цей шлях. Треба швидко розуміти: ось інструмент, ось тут він потрібен, ось кому він потрібен, і необхідно забезпечити доступ. Раніше дискусія була простішою та жорсткішою: забезпечте лікування, дайте людям препарати, припиніть закуповувати їх за донорські кошти, почніть закуповувати за державні, тому що це питання сталості та життя людей.
А зараз, коли ми говоримо, наприклад, про препарати тривалої дії, виникає інший ризик. Система може сказати: «Ну, у нас і так не все погано, давайте подивимося, почекаємо». І ось тут головне питання — як подолати низку бар’єрів, коли бюрократична державна система, виходячи з власних уявлень про те, що добре, а що погано, сповільнює доступ до того, що вже потрібно людям.
Міжнародне фінансування скорочується. Що «ламається» насамперед, якщо організації, особливо на базі спільнот, втрачають ресурси?
Руслан: Насамперед під загрозою опиняються якість і доступність послуг. За скорочення донорського фінансування, якщо заздалегідь не підготувати перехід, є ризик втратити те, що справді працює: довіру людей, доступ до найбільш уразливих груп, професійні компетенції та якість допомоги. Завдання — не просто замінити одне джерело фінансування іншим, а зберегти рівень якості та масштаб послуг.
Ми іноді чуємо ідеї на кшталт: а чому б зниженням шкоди не займалися наркологічні служби? І тоді виникає питання: а що змінилося? Чому вони раніше цим не займалися? З чого ми вирішили, що зараз вони зможуть забезпечити такий самий доступ? Державі простіше фінансувати державну структуру, але це не означає, що послуга стане ближчою до людини.
Програми зниження шкоди мають реалізовуватися там, де є реальний доступ до людей, довіра спільнот і необхідні професійні компетенції. Для нас принципово важливо зберігати й розвивати послуги на базі спільнот, вибудовуючи ефективну взаємодію з державними медичними та соціальними службами. Те саме стосується PrEP на базі спільнот: важлива не лише наявність послуги, а й здатність охопити тих, хто її потребує.
Які послуги не можна втратити навіть за умов скорочення фінансування?
Руслан: Не можна втратити ті послуги, які працюють із людьми, яким найскладніше дістатися до системи. Це не лише класичне зниження шкоди. Це й догляд, підтримка та формування прихильності до АРВ-терапії.
Я не прихильник універсального підходу, за якого кожна людина, яка живе з ВІЛ, автоматично потребує тривалого та інтенсивного супроводу. Після встановлення діагнозу важливо допомогти людині подолати самостигматизацію, сформувати прихильність до лікування та відчути підтримку. Водночас багато людей, які живуть з ВІЛ, самостійні: їм достатньо якісної медичної допомоги, доступної інформації або цифрових інструментів. Інтенсивність підтримки має визначатися реальними потребами людини.
Але є люди з множинними вразливостями: із потребами у сфері емоційного здоров’я, ті, хто живе в сільській місцевості, стикається із соціальною ізоляцією або не до кінця розуміє свій діагноз. Із ними потрібно працювати значно уважніше. Іноді супровід означає більше, ніж консультацію чи перенаправлення: потрібно підтримувати зв’язок із людиною, допомагати їй продовжувати лікування під час переїзду або життєвих труднощів, знаходити безпечні та конфіденційні способи надання допомоги.
Люди з множинними вразливостями мають залишатися в полі зору тих, хто готовий їх шукати, знаходити й боротися за те, щоб вони отримали допомогу.
Що в роботі «Inițiativa Pozitivă» допомагає перетворювати профілактику та лікування з формально доступних послуг на реальну допомогу конкретній людині?
Руслан: Ми намагаємося жити не проєктами, а програмами. Ми розуміємо, що людина може мати множинні вразливості. Якщо цього не враховувати, навіть найнеобхідніші інструменти профілактики можуть виявитися недостатніми. Презервативи, шприци, тестування залишаються вкрай важливими, але людині може бути не до них, якщо вона живе на вулиці, роками не виходить із депресії або їй нічого їсти. Потрібно дивитися комплексно.
Не можна просто сказати: іди до соціальної служби, там тобі допоможуть, а ми тобі ще видамо шприци. Те саме з людьми, які живуть з ВІЛ. Кому потрібна таблетка як окремий елемент, якщо людина не виходить із кризи, якщо їй нічого принести дітям поїсти, якщо в неї суди, борги, проблеми з документами, ментальне виснаження?
Тому ми прихильники комплексної допомоги та інтегрованих підходів. Усі говорять, що вони клієнтоорієнтовані. Але справжня клієнтоорієнтованість — це коли ти дивишся на людину й розумієш, що її пріоритети можуть бути зовсім не там, де тобі зручно. Якщо не враховувати її реальні потреби, зусиль буде багато, а результату мало.
Ми намагаємося рухатися максимально комплексно: від класичного зниження шкоди до психосоціальної підтримки, юридичної допомоги, підтримки економічної стійкості, можливостей розвиватися, працевлаштовуватися, а якщо людині потрібна реабілітація — допомагати їй і в цьому напрямі.
Ми відкрили клініку, тому що побачили: просто перенаправити людину до поліклініки — недостатньо. Навіть якщо там є безоплатна допомога, люди не доходять. Важливо вловити момент: людина вже прийшла, вона довірилася, з’явився невеликий вогник мотивації — отже, питання потрібно вирішувати тут і зараз. Якщо ми справді віримо, що життя людини має значення, і розуміємо, що через вразливість люди губляться на маршрутах отримання допомоги, то маємо вкладатися в конкретний випадок. І навіть якщо відкинути гуманітарний аргумент, залишається аргумент громадського здоров’я. Нам цього достатньо, щоб «вчепитися» у випадок і шукати всі можливі способи допомогти.
Що Молдова може показати регіону СЄЦА як успішний досвід? А про що, навпаки, може попередити?
Руслан: Історично Україна була дуже прогресивною та вміла показувати свої кейси. Молдова теж була прогресивною, але ми часто були скромнішими й менше розповідали про свій досвід. А показати є що.
У нас уже розвивається державне фінансування послуг зі зниження шкоди, і стоїть завдання забезпечити сталий перехід до національних механізмів фінансування до 2030 року. Держава бере участь у забезпеченні АРВ-терапією; помітний прогрес є і в доступі до лікування гепатиту, зокрема в пенітенціарній системі. В установах виконання покарань діють окремі елементи зниження шкоди та програми підтримувальної терапії агоністами опіоїдів. Але важливо оцінювати не лише наявність програм, а й їхнє реальне охоплення та безперервність допомоги.
Один із важливих успіхів останніх років — моніторинг силами спільнот. Зараз це називають community-led monitoring, але по суті він існував завжди. Просто тепер він став більш структурованим, системним і зрозумілим. У Молдові ми вибудували дуже сильний каскад моніторингу силами спільнот: спільноти визначають пріоритетні напрями, точки моніторингу, інструменти, збирають дані, на основі цих даних роблять висновки, ставлять адвокаційні завдання й домагаються змін. Це спіральна активність, яка приводить до змін.
Ми також просунулися в цифрових рішеннях. У системах реєстрації послуг формуються значні масиви даних про надану допомогу та потреби клієнтів. За дотримання вимог конфіденційності, згоди й захисту персональних даних ці відомості можуть допомагати аналізувати ризики, планувати супровід і розвивати електронний кейс-менеджмент. Коли соціальний працівник відповідає за 300 людей, йому потрібні інструменти, які дають змогу вчасно помічати потребу в додатковій допомозі. Штучний інтелект має посилювати професійне рішення фахівця, а не замінювати його.
Але є й уроки. У нас виник певний розрив між державними службами, класичним громадянським суспільством і спільнотами. На певному етапі непорозуміння розвели в різні боки три потужні ланки, які мають взаємодіяти, щоб ситуація й надалі поліпшувалася.
Ще один урок стосується моніторингу силами спільнот та адвокації. Тут важливо забезпечити незалежність моніторингу, прозорість рішень і управління можливими конфліктами інтересів. Ми самі відчуваємо цю складність: одночасно надаємо послуги й займаємося адвокацією. Іноді важко вести критичний діалог із тим самим інститутом, із яким обговорюєш фінансування послуг. Це не означає, що сервісні організації мають піти з адвокації; радше потрібні чіткі правила, ролі та механізми незалежного оцінювання.
Якщо дивитися вперед — до IAS 2027 у Женеві — з яким посланням Молдова та регіон СЄЦА мають вийти на глобальний рівень?
Руслан: Наша мета — прийти з конкретними результатами. Передусім ми хочемо показати нову модель розвитку спільнот. Сьогодні недостатньо, щоб кілька активістів роками представляли інтереси тисяч людей. Потрібні механізми постійного зворотного зв’язку, прозорого ухвалення рішень, підзвітності та залучення нових учасників. Спільноти мають не просто говорити від імені людей, а забезпечувати їхню реальну участь в ухваленні рішень.
Ми працюємо над коаліційною моделлю, у якій спільноти об’єднують зусилля не лише для адвокації, а й для створення доступної інфраструктури допомоги — насамперед медичних і медико-соціальних центрів на базі спільнот. Досвід нашої клініки показує, наскільки важливо, щоб людина могла отримати комплексну допомогу там, де їй довіряють і де вона сама довіряє фахівцям. Тепер завдання — зрозуміти, як цю модель можна розвивати спільно з партнерами з інших країн.
Другий напрям — прискорення доступу до інновацій. Сьогодні між появою нового рішення та його доступністю для людини можуть минати роки. Ми хочемо вибудувати механізми, які дозволять скоротити цей шлях: поєднувати потреби спільнот, експертні знання, практику медичних центрів і взаємодію з державними системами. До наступної конференції розраховуємо представити перші пілотні проєкти та попередні результати цієї роботи.
Третій напрям — цифрова трансформація. Ми вивчаємо можливості створення цифрових двійників організацій, проєктів і, у перспективі, цифрових моделей супроводу пацієнтів. Такі інструменти можуть допомагати краще розуміти потреби людей, прогнозувати ризики, планувати ресурси та підвищувати ефективність послуг. За міжнародної співпраці особливо важливо, щоб цифрові системи могли безпечно взаємодіяти між собою, не порушуючи національних вимог до захисту даних. Зокрема, ми розглядаємо технології федеративного навчання, які дозволяють використовувати спільний досвід без передавання первинних персональних даних між організаціями.
І нарешті, штучний інтелект. Ми хочемо рухатися до моделі колективного ШІ, заснованого на знаннях і практичному досвіді спільнот та фахівців. Це не система, яка ухвалює рішення замість людей, а інструмент, що допомагає їм ухвалювати більш обґрунтовані рішення. Із прозорими правилами, людським контролем і захистом даних від самого початку.
Для мене все це — частини одного завдання: поєднати оновлені спільноти, доступні послуги та сучасні технології так, щоб результатом ставало реальне поліпшення життя людей. Саме з такими практичними рішеннями, а не лише з новими концепціями, нам хотілося б приїхати до Женеви.