Коли міжнародні організації говорять про мову ворожнечі, вони все частіше використовують слово «зброя». Організація об’єднаних націй прямо попереджає: хейтспіч у поєднанні з дезінформацією веде до стигматизації, дискримінації й може переростати в масштабне насильство. Рада Європи називає мову ненависті «серйозною загрозою для прав людини, верховенства права і демократії», яка в крайніх формах підживлює злочини на ґрунті ненависті. Таким чином, це давно вже не про «невдалий жарт» чи «суперечливу думку», а про фактор безпеки.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну запустило найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової. За оцінками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), станом на лютий 2025 року близько 6,9 мільйона українців й українок зареєстровані як біженці й біженки за кордоном, а ще 3,7 мільйона залишаються внутрішньо переміщеними всередині країни. Серед них — тисячі ЛГБТІК+ людей, для яких війна накладається на вже наявну дискримінацію.
Український публічний простір — медіа, політика, соцмережі — ще до війни був насичений анти-ЛГБТІК+ риторикою. Дослідження українських онлайн-медіа показало: серед матеріалів, присвячених ЛГБТІК+, значна частка містила мову ненависті або стигматизацію. Попри те, що вже у 2024-му 70,4 % українців й українок вважали, що ЛГБТІК+ люди мають такі самі права, як інші громадяни, мова ненависті в публічному просторі нікуди не зникла. ILGA-Europe у своєму огляді за 2024–2025 роки констатує: війна загострила старі проблеми — дискримінацію, упередження, відсутність правового визнання партнерств та належного захисту від злочинів ненависті.
Для ЛГБТІК+ українських мігрантів і мігранток мова ворожнечі працює у «подвійній експозиції». По-перше — вони стикаються з гомо- та трансфобією, яка супроводжувала їх ще вдома. По-друге — з ксенофобією та антимігрантськими настроями в країнах прийому. Правозахисні організації та експерти говорять про «подвійну дискримінацію»: ЛГБТІК+ мігранти й мігрантки зазнають упередженого ставлення і як люди з небажаною сексуальною чи гендерною ідентичністю, і як прибулі «чужі».
Про те, як ці абстрактні цифри перетворюються на досвід конкретної родини, розповідає Алла (ім’я змінене), 49-річна українка, мати п’ятьох дітей, двоє з яких ідентифікують себе як частина ЛГБТІК+ спільноти. Після початку вторгнення вони виїхали з України і опинилися в Польщі. Алла пригадує, як діти «не їли, не пили, були вкрай виснажені» на тлі військової травми. Але й в країні транзиту сім’я зіштовхнулася з новим колом агресії: булінг у школі вже як «українців» та як «квір-підлітків», напади під час місцевого прайду, коли незнайома людина намагалася вирвати у дітей веселковий прапор і вигнати їх «геть». Цей випадок стався в Польщі — країні, де рівень захисту ЛГБТІК+ значно нижчий, ніж у Німеччині. Але він показує загальний механізм: хейтспіч, підсилений війною та міграцією, активно переслідує українських ЛГБТІК+ людей в різних країнах. І виклики лишаються викликами навіть у більш толерантних державах Європи та світу.
Повномасштабна війна змінила не лише кордони та маршрути міграції, а й саму природу мови. Вона перетворила хейтспіч на працюючий інструмент конфлікту — спосіб впливу на суспільні настрої, керування страхами й формування образу «іншого». У цій атмосфері українські ЛГБТІК+ мігрантки й мігранти опинилися в зоні особливого ризику, де війна та дискримінація накладаються одна на одну.
Дезінформація виступає у цьому процесі каталізатором. Фактчекінгові команди міжнародних медіа на кшталт Deutsche Welle (DW) документують: сучасні кампанії дезінформації не прагнуть переконати суспільство в одному чіткому фейку — їхня мета інша. Вони створюють ситуацію, коли «ніхто не говорить правду», коли довіра до ЗМІ, експертів і державних інституцій руйнується, а суспільство перестає розрізняти межу між фактом і маніпуляцією. У такій атмосфері хейтспіч не просто зростає — він легітимізується, стає способом «висловитися», а агресія сприймається як нормальна реакція.
російські пропагандистські кампанії роками будували образ ЛГБТІК+ людей як загрози. Після 24 лютого цей наратив був адаптований до нової реальності міграції: анти-ЛГБТІК+ та антиукраїнські меседжі почали працювати у тандемі, підживлюючи недовіру до українських мігрантів у країнах ЄС і водночас дискредитуючи Україну — то як «недостатньо європейську», то як «занадто ліберальну». Ці наративи системно документуються East Stratcom Task Force Європейської служби зовнішніх дій, яка фіксує сотні дезінформаційних атак, де ЛГБТІК+ тема використовується як «розділяй і пануй» інструмент проти українських переміщених осіб.
UNHCR та ILGA-Europe називають це явище «подвійною вразливістю»: війна робить людину мігрантом чи мігранткою, а гомо- чи трансфобія — невидимою. Багато ЛГБТІК+ українців й українок змушені приховувати свою ідентичність, щоби не втратити місце у притулку, не зіткнутися з упередженим медичним персоналом або не стати мішенню у власній діаспорній спільноті. Звіти UNHCR за 2023–2024 роки наголошують, що випадки дискримінації за SOGIESC часто залишаються недокументованими саме через страх заявляти про інциденти та недовіру до інституцій.
У країнах прийому українських мігрантів ситуація теж неоднозначна. Навіть там, де законодавчі стандарти високі, суспільні настрої можуть створювати небезпечний фон. Дослідження свідчать, що навіть стабільні демократії вразливі до інформаційних кампаній. За даними DW у Німеччині, наприклад, частка людей, які вважали, що «НАТО спровокувало росію», зросла з 29% до 40% лише за кілька місяців після повномасштабного вторгнення — показник того, наскільки ефективно працюють системні наративи, і на якому тлі мова ненависті може поширюватися швидше.
Паралельно в Україні політичні групи свідомо використовують антагоністичні меседжі: атаки на законопроєкт про цивільні партнерства, кампанії про «загрозу традиційним цінностям», поширення маніпулятивних тверджень про «гендерну ідеологію». Такі меседжі виконують ту саму функцію, що й зовнішня дезінформація: нормалізують хейтспіч, роблячи його політично і соціально прийнятним.
Усе це формує чітку й небезпечну закономірність: хейтспіч → політичні рішення → дискримінація або насильство. Мова ненависті створює образ «небажаного» мігранта, формує суспільну згоду на нерівне ставлення, легітимізує агресію — і зрештою визначає, чи матиме людина доступ до житла, медицини, освіти та інтеграційних послуг. Це не просто некоректна риторика — це технологія, яка має прямий і матеріальний вплив на життя українських ЛГБТІК+ мігранток і мігрантів у Європі.
Звіддалено Німеччина виглядає як «ідеальна картинка» для ЛГБТІК+ людей: сильне верховенство права, чіткі кримінальні норми проти мови ненависті, спеціальні програми для біженців та мігрантів. Але за цією картинкою — складна система, яка одночасно дає і реальний захист, і відчутні провали.
На рівні кримінального права ядро німецької відповіді на хейтспіч — це стаття 130 Кримінального кодексу (Volksverhetzung), яка криміналізує «підбурювання до ненависті» щодо груп людей за ознакою їхньої національності, етнічного походження, релігії, а також сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. За такі дії передбачено до трьох років ув’язнення. Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у своєму звіті про інклюзію ЛГБТІК+ у Німеччині за 2023 рік окремо підкреслює: країна входить до числа тих, де і злочини на ґрунті ненависті, і мова ненависті на підставі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності прямо криміналізовані.
Другий важливий рівень — онлайн-платформи. У 2017 році Німеччина ухвалила закон про «мережеве правозастосування» — NetzDG (Network Enforcement Act), який зобов’язує великі соцмережі (понад 2 млн користувачів у Німеччині) видаляти «очевидно протизаконний» контент, зокрема хейтспіч, протягом 24 годин після скарги, а інший незаконний контент — протягом семи днів. За невиконання — штрафи до 50 млн євро. Цей закон критикують за ризик «переблокування», але він створив прецедент: держава не лише карає за хейтспіч постфактум, а й змушує платформи швидко реагувати, коли йдеться про погрози, підбурювання до насильства чи нацистську пропаганду. Це важливий контраст із Україною, де поки що немає нічого подібного до NetzDG, а регулювання платформ фактично обмежується загальними нормами права і власними, часто непрозорими правилами соцмереж.
На рівні загальної системи злочинів ненависті Німеччина фіксує такі інциденти як частину категорії «політично вмотивовані злочини», з окремим маркером для злочинів, спрямованих проти ЛГБТІК+ людей. Це визнає, зокрема, ОБСЄ у своєму огляді національних механізмів протидії hate crime в Німеччині.
Офіційні цифри останніх років показують: проблема не зникає — вона росте. Федеральне відомство кримінальної поліції (BKA) повідомило, що у 2023 році поліція зареєструвала 17 007 злочинів на ґрунті ненависті, з яких 1 785 були спрямовані проти ЛГБТІК+ (позначені як LSBTIQ*). Це приблизно на 50% більше, ніж роком раніше, і близько 18% таких злочинів супроводжувалися фізичним насильством. Аналітичний ресурс DataPulse, спираючись на ті ж дані BKA, уточнює: у 2023 році в Німеччині зафіксовано 1 499 правопорушень, пов’язаних із сексуальною орієнтацією, та 854 — із гендерною різноманітністю, при цьому 87% постраждалих не звертаються до поліції через сором або недовіру. Тобто, попри наявність сильних законів, реальність — у різкому зростанні зареєстрованих злочинів ненависті, а ще більша частина так і залишається невидимою для статистики. Для українських ЛГБТІК+ мігранток і мігрантів це означає подвійний сигнал: формально ти захищений краще, ніж удома, але опиняєшся в суспільстві, де ненависть теж радикалізується і частіше виходить назовні.
Окремий пласт — політика щодо ЛГБТІК+ біженців та біженок, мігрантів і мігранток. Федеральний «План дій уряду для прийняття і захисту різноманіття сексуальної та гендерної ідентичності» — Queer leben — прямо включає ЛГБТІК+ біженців й біженок як одну з цільових груп: там передбачено фінансування досліджень про становище ЛГБТІК+ біженців й біженок, підтримку спеціальних шелтерів і підготовку персоналу, задіяного в процедурі надання прихистку. З 2017–2018 років Міністерство міграції та інтеграції фінансує проєкт Queer Refugees Deutschland, який веде ЛГБТІК+-асоціація LSVD. Цей проєкт консультує ЛГБТІК+ біженців та біженок, допомагає орієнтуватися в системі притулку, а також підтримує організації, що працюють з ними. На рівні міста Берлін додатковим «шаром захисту» для квір-мігрантів є локальні організації (наприклад, Kwitne Queer), де допомагають з пошуком житла, юристів й юристок, ЛГБТІК+-чутливих лікарів і лікарок, психотерапевтів і психотерапевток, а також навігацією по соціальних виплатах та мовних курсах.
Це та реальність, у яку потрапляють українські ЛГБТІК+ мігранти й мігрантки: законодавство, де хейтспіч прямо заборонений; платформне регулювання, яке змушує соцмережі реагувати; окремі притулки та консультаційні центри, що декларують чутливість до сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та експресії, а також статевих характеристик (SOGIESC). У цьому сенсі Німеччина справді дає інфраструктуру, якої вдома поки немає.
Якщо співставити з українським контекстом, контраст різкий. В Україні досі немає комплексної криміналізації злочинів на ґрунті ненависті за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності: ухвалення ключових законопроєктів 5488 (щодо протидії злочинам ненависті) та 9103 (щодо зареєстрованих партнерств) поки блокується парламентом, про що прямо пишуть, зокрема, ILGA-Europe та українські правозахисні організації.
Новий законопроєкт №13597, який зареєструвала група депутатів на чолі з Оленою Шуляк і який покликаний оновити антидискримінаційне та кримінальне законодавство (включно з явним включенням сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності до переліку заборонених підстав дискримінації й зміною статусу ст. 161 Кримінального кодексу України з «приватного обвинувачення» на можливість починати провадження за фактом), поки що теж залишається лише ініціативою. Тобто в Україні більшість необхідних інструментів існує у вигляді законопроєктів або дорожніх карт, а не реально робочих законів.
На це прямо вказують і європейські інституції. Європейський парламент у своєму рішенні щодо пакета розширення за 2023–2024 роки «вітає» українські законодавчі ініціативи 5488 та 9103, але закликає до їх «швидкого ухвалення» для виконання стандартів Європейського суду з прав людини. Європейська комісія у звіті про Україну за 2024 рік наголошує, що прогрес у правовому захисті ЛГБТІК+ осіб блокується саме через зупинку цих ключових законодавчих змін.
Тож маємо таку картину. Німеччина пропонує формально сильну модель: кримінальна заборона хейтспічу, спеціальний закон для соцмереж, державні плани дій щодо ЛГБТІК+ мігрантів і мігранток, спеціалізовані консультації та притулки. Водночас статистика показує зростання злочинів ненависті, а досвід українських квір-мігрантів і мігранток демонструє, що між нормою на папері та реальною чутливістю системи все ж лежить певний розрив.
Саме тому німецький досвід варто розглядати не як «готовий рецепт», а як набір інструментів, які Україна може адаптувати — розуміючи і їхню ефективність, і їхні межі. А ці інструменти стають по-справжньому видимими лише тоді, коли дивишся на них через досвід конкретних людей — тих, хто щодня відчуває, як саме працює (або не працює) система захисту від мови ненависті.
Після аналізу законів і механізмів залишається головне питання: як усе це виглядає в реальному житті? Що стоїть за сухими формулюваннями про інтеграцію, доступ до послуг, безпеку? Саме тут починається інша правда — жива, складна й інколи болюча. Бо українські мігрантки й мігранти, особливо ЛГБТІК+ люди, існують на перетині кількох вразливостей, і зрозуміти цю реальність без їхніх власних голосів просто неможливо.
Антон (ім’я змінено), представник української ЛГБТІК+ спільноти, колишній військовий, який після звільнення з армії переїхав до Берліна, говорить про власну історію спокійно й раціонально, але за нею — дуже точне відчуття того, як змінилася Європа й як змінилися ми. Він розповідає, що особисто не стикався з хейтспічем ні в Україні, ні в Німеччині, однак бачить, як різним є коріння цього явища в двох країнах. В Україні, каже він, мова ненависті походить переважно від низових груп — праворадикальних угруповань, окремих релігійних спільнот — і ніколи не була легітимною на державному рівні: «В Україні важко уявити міністра, який виходить і каже відверто гомофобні речі». У Німеччині ж, за його словами, відбувається інше: хейтспіч стає частиною самого політичного процесу. Те, що десять років тому було б неможливим, сьогодні звучить у парламентах: «Про “ісламізацію”, про “кров нації”, про “загрозу дітям” — і це вже не маргінальні люди, їх ніхто не виводить під руки, це частина дискурсу».
Антон дуже чітко описує логіку, яка лежить під кожною хвилею ненависті: хейтспіч дає політичні бали. Саме тому він множиться — бо працює. «Він розкручується по спіралі», — каже він, пояснюючи, що сучасні соціальні мережі лише підсилюють це: алгоритми винагороджують емоційність, агресію, шок. «На кожні сто переглядів твоєї раціональної позиції буде десять мільйонів переглядів вигадки», — підсумовує він, додаючи, що виграти цю гру без системних змін у політиках, медіа й регулюванні соцмереж сьогодні практично неможливо.
Антон також говорить про те, що робить суспільства вразливими: довга відсутність потрясінь. «Роки спокійного життя змусили людей у Німеччині повірити, що так буде завжди. Що історія закінчилась. А ми в Україні теж так думали до 2013-го». Ця ілюзія стабільності, каже він, дає ґрунт для будь-якої дезінформації — зокрема й тієї, що перетворює мігрантів і мігранток та ЛГБТІК+ людей на «загрозу».
Його історії про польсько-німецький кордон звучать майже як хроніка зміни реальності: пів року тому — просто міст, тепер — чоловіки в жилетках, прапори «stop islamisierung», нацистські молодчики, поліція, армія. «Виглядає так, що незабаром будуть снайперські точки», — каже він. І додає абсурдні, але дієві фейки з польського сегмента соцмереж, де нібито німецька поліція «висаджує нелегалів у польських лісах». «Абсурд позамежний, але люди це сприймають». Саме такі абсурди й формують настрій, на якому розквітає мова ненависті.
Але найбільше за цією аналітикою вражає дуже особиста частина його слів — про те, як у різних системах розосереджуються ресурси та хто їх отримує. Українці в Німеччині, каже Антон, часто потрапляють у систему підтримки через організації, які історично працювали зі східноєвропейськими мігрантами загалом — російськими, білоруськими, пострадянськими. І для Німеччини ці спільноти виглядають як одна умовна «російськомовна група». Він неодноразово бачив, як людей направляли до консультантів чи лікарів, які мають українофобні, імперські або просто застарілі погляди. І для людини, яка втратила дім, близьких, звичне життя через росію, ця «єдність» не просто травма. Це вторинний удар.
Loki von Dorn, співзасновник Kwitne Queer – першої офіційно зареєстрованої організації українських ЛГБТІК+ біженців й біженок в Німеччині, бере слово там, де Антон зупиняється. Його історії — про те, що відбувається, коли система «працює як працює», а людина не вписується у її стандартні рамки. Він розповідає про 19-річну трансдівчину з України, яка багато разів просила про допомогу в німецьких клініках, намагаючись зупинити різке погіршення свого психічного стану. Її тримали день-два — і виписували. «Вона благала про допомогу», — каже Loki. «Але якщо ти дуже проблемний і не вписуєшся в систему — тебе виписують». Одна зі спроб завершилася фатально.
Історія з похованням цієї дівчини — це концентрований досвід українських біженців у Німеччині: складні процедури, абсурдна бюрократія, залежність від людей, які користуються моментом. Loki описує, як у траурний день жінка з похоронного бюро питала його, «чому ви всі сюди приїхали», «а чого не повертаєтеся», «мабуть, там не так уже й страшно». І він не міг відповісти — бо від неї залежало оформлення документів для передачі праху родині. «Я сиджу як опльований, але нічого не можу сказати», — згадує він. Цей момент дуже точно показує межу між законом, який гарантує права, і реальністю, де одна людина має владу над іншою.
У Kwitne Queer таких історій достатньо. Саме тому організація робить те, чого бракує інституціям: створює простір, де українські ЛГБТІК+ можуть бути серед своїх, де немає російськомовних «бабушек-перекладачок» із толерантним поглядом на радянські часи та скрепні погляди, де поважають ідентичність, мову, досвід війни. «Люди хочуть своє ком’юніті», — каже Loki. «Щоб говорити українською. Щоб мати свій safe space. Щоб їх розуміли». Звідси ініціативи: «Твій френдлі перекладач», мовні клуби, психологічні групи, настільні ігри, музичні джеми, кінопокази, спільні пікніки. «Промінчик світла в важкому житті мігранта чи мігрантки», — так він це формулює.
Антон і Loki говорять про різне — Антон про політичний контекст і інформаційні процеси, Loki про повсякденний досвід і невидиму працю спільноти. Але разом їхні слова складають цілісну історію: мова ненависті — це не тільки парламенти, новини й соцмережі. Це також кордон, черга в амті, лікар, який говорить, що «все у вас нормально», консультантка, яка питає, «а чому ви сюди приїхали», система, що не встигає зрозуміти людину, і спільнота, яка тримає тих, кого система не помітила.
Хейтспіч — це не просто грубість і не «емоції суспільства». У час війни він стає частиною ширшої стратегії: спосіб послабити довіру, розколоти спільноти, зробити найбільш вразливих — ще вразливішими. Досвід Німеччини показує, що навіть у країні з довгою історією боротьби за рівність, з ресурсними інституціями та законодавством, яке чітко визначає межі допустимого, мова ненависті може прориватися крізь захисні механізми — особливо тоді, коли її підсилюють масові дезінформаційні кампанії, політична поляризація та цифрові алгоритми, що винагороджують агресію. І водночас цей досвід демонструє: системна відповідь можлива. Коли працюють поліція, суди, правозахисні структури, коли є чіткі процедури, коли держава й НУО взаємодіють не формально, а змістовно — хейтспіч втрачає свою силу і перестає бути нормою.
Україна нині стоїть на складнішому рубежі. Війна виснажує соціум та інституції, ресурси обмежені, ключові рішення про рівність і захист досі не ухвалені, а в онлайн-просторі все ще нормою лишаються маніпуляції про «традиційні цінності», «гендерну ідеологію» та «загрози для суспільства». І боротьба з хейтспічем тримається не на державній політиці, а на плечах громадських активістів, які документують злочини, підтримують постраждалих, вчать медіа етиці, створюють безпечні простори. Але саме тут і виникає точка перетину з німецьким досвідом: не як із готовим шаблоном, а як із набором інструментів, які Україна може адаптувати — від стандартизованих процедур роботи з випадками ненависті до залучення муніципалітетів, від цифрової грамотності до створення сервісів, які не травматизують людей, а дійсно захищають.
Усе зводиться до одного: хейтспіч — це питання національної безпеки. Він підживлює дезінформацію, руйнує довіру, створює атмосферу, в якій агресія здається допустимою, а насильство — прогнозованим наслідком. Суспільства не руйнуються раптово; вони руйнуються поступово — коли принижені голоси замовкають, коли дискримінація сприймається як «думка», коли ті, хто найменш захищений, залишаються сам на сам із системою. І в цьому сенсі захист ЛГБТІК+ мігрантів — це не «вузька тема» і не «питання толерантності», а тест на те, чи здатна країна, яка воює за свободу, цю свободу втримати.
У цій боротьбі кожен сектор відповідає за свій шмат реальності: медіа визначають, що вважатиметься нормою в публічному просторі; політики закладають рамки, у яких формується дискусія; громадські організації підтримують тих, кого держава не встигає захистити; діаспорні спільноти створюють місця, де не треба доводити право на існування; а суспільство загалом вирішує, чи дозволить мові ненависті прорости в щось більше. Кожна з цих ланок критично важлива, бо саме в їхній сумі — здатність дати відсіч не лише пропаганді, а й дегуманізації.
У підсумку все зводиться до дуже простої, але надзвичайно складної істини: демократичність суспільства вимірюється не його гаслами, а тим, як воно поводиться з тими, кому найважче. І якщо ми хочемо вистояти у війні — як країна, як спільнота, як люди — нам доведеться навчитися захищати не тільки кордони, а й одне одного.
Цей матеріал з’явився як натхнення після навчальної поїздки до Берліну, яку підтримало Міністерство закордонних справ Німеччини та організація #WeAreAllUkrainians”. А також, окрема подяка – “Прес-клубу реформ” (Кропивницький), “Гендер Зед” (Запоріжжя) та Deutsche Gesellschaft e. V.