Напередодні AIDS 2026 та в межах кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF продовжує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ у Центральній і Східній Європі та Центральній Азії — не як красива фраза в стратегіях, а як щоденна робота: консультації, маршрути, довіра, витратні матеріали, аутрич, підтримка спільнот і можливість людини реально дійти до сервісу.
Цього разу говоримо про те, що відбувається, коли фінансування скорочується.
Бо профілактика ВІЛ не зникає в один день. Вона часто розбирається по частинах. Спочатку стає менше аутричу. Потім скорочуються години консультацій. Потім зникають витратні матеріали. Потім не вистачає людей, які можуть відповідати на повідомлення, супроводжувати до лікаря, пояснювати маршрут або просто сказати: “Ти не один/не одна, давай розберемося”. А потім у звітах ще якийсь час може виглядати, що система працює — бо клініка формально існує, тестування десь доступне, PrEP є в протоколі, а лікування закуповується.
Але для людини доступ уже зламався.
У червні 2026 року UNAIDS попередила, що зовнішні скорочення фінансування, відкат у сфері прав людини та хронічне недофінансування профілактики і community-led сервісів можуть розвернути назад роки прогресу у відповіді на ВІЛ. За даними UNAIDS, глобальна допомога на розвиток у 2025 році впала на 23% — це найбільше скорочення за всю історію таких спостережень. У високонавантажених країнах програми тестування на ВІЛ скоротилися на 22% між 2024 і 2025 роками; фінансування презервативів у деяких випадках зменшилося більш ніж на 90%; охоплення PrEP у 62 країнах, які звітували UNAIDS, впало на 38% між 2024 і 2025 роками.
Ці цифри важливі не лише як глобальна тривога. Вони дуже точно показують, що саме найчастіше “падає” першим: не гасла, не стратегії, не великі слова про ending AIDS, а щоденна профілактична інфраструктура — тестування, презервативи, PrEP, аутрич, community-led робота, супровід і довіра.
Для Центральної і Східної Європи та Центральної Азії це особливо гостро. За регіональним профілем UNAIDS 2025 року, у Східній Європі та Центральній Азії у 2024 році жили близько 2,1 мільйона людей з ВІЛ; було приблизно 130 000 нових випадків ВІЛ; лише 51% людей, які живуть з ВІЛ, отримували лікування. У цьому ж профілі UNAIDS прямо зазначає: більшість країн регіону фінансують антиретровірусні препарати з внутрішніх ресурсів, але профілактичні сервіси, community outreach і human rights-based підходи продовжують сильно залежати від зовнішніх донорів, зокрема Глобального фонду та уряду США.
І ось тут головне: коли фінансування скорочують, часто першими страждають саме ті елементи, які формально здаються “додатковими”, але на практиці є входом у систему.
Інструмент ≠ доступ
У профілактиці ВІЛ важливо розрізняти дві речі: інструмент і доступ.
Інструмент — це тест, PrEP, PEP, презервативи, лубриканти, стерильне ін’єкційне обладнання, налоксон, опіоїдна агоністична терапія, антиретровірусне лікування, контроль вірусного навантаження, U=U, консультація, направлення.
Доступ — це коли людина реально може цим інструментом скористатися.
Може дістатися до сервісу.
Може поставити питання без осуду.
Може говорити мовою, яку розуміє.
Може не боятися поліції, лікаря, роботодавця, партнера, міграційних служб або власної спільноти.
Може отримати допомогу не лише у столиці.
Може прийти не тільки з 9:00 до 17:00 у будній день.
Може звернутися без “ідеального” пакета документів.
Може отримати не лише адресу, а й супровід, якщо система складна або страшна.
Коли фінансування ріжуть, інструмент іноді залишається на папері. Доступ зникає першим.
Препарат може бути в країні — але людина не знає, де його отримати.
Тестування може бути безоплатним — але пункт працює в незручний час або далеко.
Презервативи можуть бути в закупівлі — але їх уже не роздають через аутрич.
Послуга може існувати — але більше немає консультанта, який пояснить маршрут.
Організація може формально працювати — але без грошей на людей, транспорт, матеріали, переклад, зв’язок і безпечний простір вона втрачає reach.
І це не технічна деталь. Це різниця між “сервіс існує” і “людина отримала допомогу”.
Скорочення фінансування рідко виглядає як одна велика табличка “профілактика закрита”. Частіше це десятки малих втрат, які стають видимими лише тоді, коли люди вже перестають доходити до сервісів.
1. Аутрич
Першим часто скорочується те, що “не видно” у кабінетній логіці: вихід до людей, присутність у спільнотах, робота в чатах, на платформах, у місцях зустрічей, у малих містах, у середовищах, де люди не прийдуть у клініку самі.
Аутрич — це не роздача листівок. Це довіра в русі. Це коли сервіс іде туди, де є люди, а не чекає, що люди самі пройдуть через страх, сором, стигму, транспорт, чергу і незрозумілу систему.
Коли аутрич зникає, першими зникають з поля зору ті, хто і так був найменш видимим: люди без документів, люди в міграції, люди, які вживають наркотики, люди, які займаються секс-роботою, ЛГБТІК+ люди, молоді люди, жінки з досвідом насильства, люди в малих містах, люди, які не довіряють державним установам.
2. Навігація і супровід
Наступною часто “оптимізують” навігацію. Залишається сайт, номер телефону, список адрес. Але зникає людина, яка може пояснити: куди саме звернутися, що сказати, які документи потрібні, що робити, якщо відмовили, де безпечніше, де є лікар без осуду, де можна отримати консультацію конфіденційно.
Для системи це може виглядати як дрібниця. Для людини — це різниця між “я спробую” і “я не піду”.
Особливо в СЄЦА, де стигма, криміналізація, агресивне правозастосування та дискримінація й надалі заважають людям звертатися по ВІЛ- та інші медичні послуги. UNAIDS зазначає, що всі 16 країн регіону криміналізують секс-роботу; 13 країн криміналізують нерозкриття, експозицію або передачу ВІЛ; сім країн криміналізують зберігання невеликих кількостей наркотиків для особистого вживання.
У такому контексті навігація — це не “додаткова підтримка”. Це захист доступу.
3. Низькопорогові сервіси
Коли грошей меншає, системи часто прагнуть зберегти “основне”. Але те, що чиновнику здається другорядним, для людини може бути єдиною точкою входу.
Низькопороговий сервіс — це місце, куди можна прийти без страху і без ідеальної біографії. Де не починають з моралі. Де не питають “чому ви раніше не звернулися?”. Де можна отримати тест, консультацію, направлення, презервативи, лубриканти, стерильні матеріали, інформацію про PrEP або PEP, підтримку рівного консультанта, контакти лікаря, допомогу після насильства або просто першу безпечну розмову.
Коли такі сервіси слабшають, люди не автоматично переходять у державну систему. Часто вони просто зникають з радарів.
4. Матеріали і витратники
У профілактиці є речі, які легко недооцінити, поки вони є: швидкі тести, презервативи, лубриканти, стерильне ін’єкційне обладнання, контейнери для безпечної утилізації, налоксон, інформаційні матеріали, мобільний зв’язок, пальне або квитки для аутрич-команди.
Коли це скорочується, профілактика втрачає конкретність. Консультант може говорити правильні слова, але без тесту, без матеріалів, без направлення, без можливості допомогти зараз — довіра швидко виснажується.
5. Доступ поза великими містами
У кризі сервіси часто стискаються до столиць і великих міст. Це виглядає як “концентрація ресурсів”, але на практиці означає, що люди в малих містах, селах, прикордонних або прифронтових регіонах мають довший маршрут, більші витрати, більше ризиків і менше шансів отримати допомогу вчасно.
У СЄЦА це особливо важливо через війну, міграцію, трудові переміщення, нерівність між містами і регіонами, а також через те, що community-led організації часто є єдиною структурою, яка реально знає, де люди перебувають і як з ними говорити.
Чому це б’є по довірі
У профілактиці ВІЛ довіра не є “м’яким показником”. Це інфраструктура.
Людина не звертається по тестування, PrEP, PEP, зменшення шкоди або лікування лише тому, що сервіс існує. Вона звертається, коли вірить, що її не принизять, не розкриють її статус, не передадуть її дані, не засудять її сексуальність, роботу, вживання наркотиків, міграційний статус або життєву ситуацію.
Коли консультант зникає, людина втрачає знайомий контакт.
Коли сервіс скорочує години, людина вдруге може вже не прийти.
Коли немає матеріалів, у людини виникає відчуття, що “тут більше нічого немає”.
Коли організація не може відповідати швидко, кризові ситуації залишаються без супроводу.
Коли staff вигорає або йде, разом із ним іде пам’ять спільноти, неформальні маршрути і роками побудована довіра.
UNAIDS прямо зазначає: коли community-led організації втрачають фінансування, вся відповідь на ВІЛ втрачає охоплення, довіру й ефективність. У community-led дослідженні 79 організацій у 47 країнах було зафіксовано 50% падіння сервісів підтримки для людей, які живуть з ВІЛ, 82% скорочення сервісів для людей, які займаються секс-роботою, і 85% скорочення сервісів для геїв та інших чоловіків, які мають секс із чоловіками.
Це і є реальна ціна “оптимізації”.
Community-led організації — не прикраса системи
Коли фінансування стабільне, community-led організації часто називають “партнерами”. Коли починається криза, їхню роботу можуть першою вважати “гнучкою”, “тимчасовою” або “менш критичною”. Це помилка.
Community-led організації роблять те, що формальна система часто не може зробити сама:
– говорять мовою спільноти;
– знають реальні маршрути, а не лише офіційні;
– бачать людей, яких не видно в статистиці;
– працюють із недовірою, страхом і самостигмою;
– пояснюють складне просто;
– супроводжують людину між сервісами;
– помічають, де система принижує або втрачає людей;
– піднімають питання прав, безпеки і дискримінації.
UNAIDS окремо наголошувала, що community-led організації є backbone — основою — відповіді на ВІЛ у багатьох країнах, бо саме вони забезпечують доступ до ВІЛ-сервісів для ключових спільнот, адвокатують права людини і моніторять відповідь на ВІЛ. Водночас дані самих community-led організацій показували масові закриття peer-led сервісів, значні або повні бюджетні скорочення, втрату персоналу й посилення стигми та дискримінації.
Якщо community-led ланку прибрати або виснажити, профілактика може залишитися в протоколах — але втратити шлях до людини.
Коли грошей стає менше, дуже легко почати мислити таблицями: що залишити, що об’єднати, що оптимізувати, що перенести онлайн, що “тимчасово призупинити”. Але профілактика ВІЛ тримається не лише на таблицях. Вона тримається на шляху до людини. Якщо скоротити цей шлях — прибрати аутрич, навігацію, низькопороговість, матеріали, довіру, community-led роботу, доступ поза великими містами — інструменти залишаться, але люди до них не дійдуть. І саме це має бути головним уроком кризи фінансування.
Профілактика під тиском не означає, що треба відмовитися від амбіцій. Навпаки: саме зараз потрібно чіткіше сказати, що не можна вважати другорядним.
Не другорядні рівні консультанти.
Не другорядний аутрич.
Не другорядні витратні матеріали.
Не другорядна конфіденційність.
Не другорядна підтримка після тесту.
Не другорядні організації спільнот.
Не другорядні люди, яких система й так бачить останніми.
Профілактика ВІЛ — це не тільки наявність інструментів.
Це питання того, чи доходять вони до людини.
А коли фінансування скорочується, перше, що потрібно захищати, — саме цей шлях.
