AIDS 2026 у Ріо-де-Жанейро завершилася. Сесії закінчилися, банери знято, а глобальна ВІЛ-спільнота вже рухається до наступної точки зустрічі — Женеви, де у 2027 році відбудеться 14-та конференція IAS з науки про ВІЛ.
Але питання, які прозвучали в Ріо, не залишилися в Ріо. Вони повертаються разом із нами в наші регіони, організації, клініки, громадські центри, мобільні команди, мережі рівного консультування й адвокаційні простори. До людей, які досі не мають доступу до доконтактної профілактики. До людей, які не знають, куди звернутися по постконтактну профілактику. До людей, які живуть із ВІЛ і досі стикаються зі стигмою. До людей, яких криміналізація відштовхує від послуг. До людей у русі, які перетинають кордони швидше, ніж за ними встигають системи охорони здоров’я.
Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF стежив за розмовами, які формують майбутнє профілактики ВІЛ: пероральна доконтактна профілактика, ін’єкційний каботегравір тривалої дії, ін’єкційний ленакапавір двічі на рік, постконтактна профілактика, Н=Н, послуги під проводом спільнот, міграція, фінансування, права і доступ.
Після Ріо один висновок став неможливо ігнорувати: профілактика ВІЛ — це не лише про те, що наука може зробити можливим. Це про те, чи зможуть люди цим реально скористатися.
Наука рухається швидко. Системи, які мають доставляти її до людей, — ні.
Спеціальний звіт UNAIDS до 26-ї Міжнародної конференції з питань СНІДу попереджає: світ не рухається достатньо швидко, щоб завершити СНІД як загрозу громадському здоров’ю до 2030 року. У 2025 році у світі було 1,2 мільйона нових випадків набуття ВІЛ і 570 тисяч смертей, пов’язаних зі СНІДом. У країнах із низьким і середнім рівнем доходу ресурси на ВІЛ-відповідь становили 17,6 млрд доларів США — на 4,3 млрд менше від суми, яку UNAIDS вважає необхідною щороку до 2030 року.
Той самий звіт показує, чому профілактика сьогодні опинилася в центрі кризи: у 2024 році на неї припадало лише 11% усього фінансування ВІЛ-відповіді в країнах із низьким і середнім рівнем доходу, а 66% цього фінансування надходило із зовнішніх джерел. UNAIDS також зазначає, що між 2010 і 2025 роками кількість нових випадків набуття ВІЛ зросла у Східній Європі та Центральній Азії, Латинській Америці, а також на Близькому Сході та в Північній Африці.
Для Східної Європи та Центральної Азії це не фонові дані. Це реальність, у якій профілактику потрібно перебудовувати.
Наш регіон уже живе з війною, переміщенням, криміналізацією, звуженням громадянського простору, стигмою, нестабільним фінансуванням і фрагментованими системами охорони здоров’я. Якщо нові засоби профілактики приходять без фінансування, лідерства спільнот, зрозумілої інформації та захисту прав, вони не закривають розрив. Вони лише роблять його видимішим.
Як сказала президентка AIDS 2026 Беатріс Грінштейн під час закриття конференції: «Епоха пріоритетів у сфері ВІЛ, визначених донорами, завершилася. Не лише тому, що донори відступають, а тому, що країни та спільноти найкраще знають, що їм потрібно».
Це не урочиста фраза. Це політичний виклик. Якщо епоха донорських пріоритетів завершується, наступна епоха не може будуватися так, ніби спільноти мають отримувати менше грошей, менше захисту й більше відповідальності.
Інновація необхідна. Доступ — це перевірка
AIDS 2026 показала: профілактика ВІЛ входить у новий науковий етап. Вона більше не обмежується однією щоденною таблеткою або однією моделлю надання послуг. Пероральна доконтактна профілактика, ін’єкційний каботегравір тривалої дії, вагінальне кільце з дапівірином і ін’єкційний ленакапавір двічі на рік розширюють саме розуміння вибору в профілактиці.
У 2022 році ВООЗ рекомендувала ін’єкційний каботегравір тривалої дії як додаткову опцію профілактики ВІЛ для людей із суттєвою ймовірністю набуття ВІЛ.
У 2025 році ВООЗ рекомендувала ін’єкційний ленакапавір тривалої дії як додатковий вибір для профілактики ВІЛ у межах комбінованих підходів. ВООЗ також підкреслює, що додаткові варіанти доконтактної профілактики можуть підвищувати охоплення, тому що люди можуть обирати метод, який їм підходить.
Але для Східної Європи та Центральної Азії науковий прорив не автоматично означає доступ. Реальний доступ визначають маленькі ринки, повільна реєстрація, патентні бар’єри, обмежені можливості закупівель і скорочення міжнародного фінансування.
Препарат може бути схвалений. Ліки можуть існувати. Глобальна ціль може бути ухвалена. Але все це ще не відповідає на запитання: чи отримає профілактику секс-працівниця в невеликому місті, транс* людина, яка уникає приниження в клініці, людина, яка вживає наркотики й стикається з поліцейським тиском, мігрантка без зрозумілих документів або молода людина, яка боїться поставити запитання?
Денис Годлевський, Регіональний директор ITPCru (Східна Європа), під час регіональної дискусії на AIDS 2026 сказав: «Якщо ми вилучаємо з програм навчання, то можемо скільки завгодно говорити про ленакапавір. Люди не знатимуть, навіщо він потрібен, як він працює і що з ним робити. Без цього інновація втрачає сенс».
Те саме стосується кожного варіанта доконтактної профілактики. Пероральна профілактика, ін’єкційний каботегравір тривалої дії або ленакапавір працюватимуть як інструменти громадського здоров’я лише тоді, коли люди знають, що вони існують, розуміють, як вони працюють, можуть отримати їх без осуду й можуть безпечно продовжувати їх використовувати.
Ліки не пояснюють самі себе. Ліки не борються зі стигмою. Ліки не телефонують людині, яка зникла з супроводу. Ліки не перекладають настанову мовою довіри.
Це роблять люди. Це роблять спільноти. Це роблять сервіси.
Профілактика — це система довіри
У Східній Європі та Центральній Азії багато людей, найбільше заторкнутих ВІЛ, не починають свій шлях із державної клініки. Вони починають із рівного консультанта, громадської організації, активіста, якому довіряють, пункту зменшення шкоди, навігатора з питань міграції, жіночої групи підтримки або людини, яка може пояснити систему без осуду.
Глобально у 2024 році люди з ключових груп і їхні сексуальні партнери становили 49% усіх нових випадків набуття ВІЛ. Ймовірність набуття ВІЛ була у 34 рази вищою серед людей, які ін’єкційно вживають наркотики, у 18 разів вищою серед геїв та інших чоловіків, які мають секс із чоловіками, у 17 разів вищою серед секс-працівників і секс-працівниць, і у 17 разів вищою серед транс* жінок порівняно з дорослим населенням загалом.
Ці цифри не лише епідеміологічні. Вони політичні. Вони показують, куди має рухатися профілактика, якщо вона справді хоче працювати.
Антон Басенко, виконавчий директор Міжнародної мережі людей, які вживають наркотики (INPUD), під час регіональної дискусії сформулював одне з найчіткіших попереджень: «Те, що починалося як фінансова криза, сьогодні перетворилося на кризу громадського здоров’я, прав людини й людської гідності».
Для людей, які вживають наркотики, послуги зі зменшення шкоди часто є місцями безпеки, визнання і виживання. Саме тому інтеграція послуг не може означати зникнення організацій під проводом спільнот. Якщо люди не довіряють системі, формальна наявність послуги не створює доступу.
Послуга може існувати на папері й залишатися недосяжною.
Н=Н показує, чому комунікація — це профілактика
Один із найсильніших уроків кампанії полягає в тому, що доказ не говорить сам за себе.
Менгфей Лі, фахівчиня з глобальної комунікації у сфері здоров’я, молодіжна адвокатка, PhD-кандидатка Університету Гонконгу та лідерка кампанії #UequalsUDanceChallenge, сформулювала це дуже просто: «Сильний доказ не автоматично перетворюється на сильну комунікацію».
Говорячи про Н=Н, вона пояснила, що виклик полягає не лише в тому, чи чули люди це повідомлення. Питання в тому, чи можуть вони пов’язати його зі своїм життям: побаченнями, сексом, шлюбом, вагітністю, довірою, партнерством, родиною і страхом осуду.
Зіла Вірджинія Естер Гевара Вісенсіо, представниця Asociación Ciclo Positivo з Аргентини та одна з учасниць руху за просування Н=Н, описала Н=Н не лише як науковий факт, а як правозахисний зсув. За її словами, Н=Н змінило наратив — від страху, провини й хвороби до сили, тілесної автономії, задоволення і гідності.
Н=Н говорить людям, які живуть із ВІЛ, що вони не є небезпекою. Воно говорить партнерам, що близькість не має будуватися на страху. Воно говорить системам охорони здоров’я, що їхнє завдання — не лише досягати вірусної супресії, а й захищати гідність.
Для нашого регіону це особливо важливо: повідомлення про профілактику не можуть залежати лише від одного донора, одного міністерства, однієї кампанії або одного політичного моменту. Вони мають жити в спільнотах.
Наш регіон не може залишатися поза картою
AIDS 2026 зробила видимою фрустрацію, яка надто довго супроводжує Східну Європу та Центральну Азію: наш регіон часто описують як винятковий, складний або перехідний — але не завжди розглядають як центральний для глобального порядку денного у сфері профілактики.
Тетяна Дешко, директорка з міжнародних програм Альянсу громадського здоров’я, сказала про це прямо: «Наш регіон особливий. На жаль, ми випадаємо із загальної картини — і щодо епідемічної ситуації, і щодо втрати фінансування, і щодо доступності нових препаратів та послуг».
Це не прохання про символічне включення. Це епідеміологічна і політична необхідність.
Війна і переміщення додали ще один рівень. Україна показала, що послуги у сфері ВІЛ можуть тривати навіть в умовах надзвичайного тиску, якщо системи є гнучкими, а спільноти, громадянське суспільство і державні інституції працюють разом. Але Україна також показала, що відбувається, коли люди фізично не можуть дістатися до допомоги: допомога має рухатися.
Від доставлення наборів для самотестування і електронних направлень до мобільних команд і підтримки людей, які перетинають кордони, український досвід сформулював дуже чіткий принцип: інновація — це не лише препарат. Інновація — це також модель послуг, яка рухається за людиною, коли її життя стає нестабільним.
Клініка в одній країні не може захистити людину, яка вже в іншій. Стратегія профілактики, яка не враховує міграцію, є неповною.
Криза фінансування — це криза відповідальності
UNAIDS повідомляє, що перебої у фінансуванні ВІЛ-відповіді серйозно вплинули на профілактику, тестування і послуги під проводом спільнот. Для Східної Європи та Центральної Азії небезпека полягає в тому, що перехід до державного фінансування може відбутися швидше, ніж країни побудують системи, здатні захистити доступ, права і послуги під проводом спільнот.
Денис Денисенко, Portfolio Lead регіону Східної Європи та Центральної Азії у Фонді Елтона Джона проти СНІДу (Elton John AIDS Foundation), сформулював інновацію як необхідність, а не як додаткову опцію: «Ми більше не можемо говорити про інновацію як про можливість. Ми повинні говорити про інновацію як про необхідність».
Але в умовах кризи фінансування інновація не завжди означає новий препарат. Інновацією може бути модель, яка дозволяє громадській організації отримувати державне фінансування. Юридичний механізм, що прибирає бар’єр до допомоги. Система, яка утримує людину на лікуванні під час війни або переміщення.
«Ми залишаємося відданими організаціям під проводом спільнот. Але сьогодні потрібно не лише покривати послуги. Потрібно змінювати систему й усувати те, що заважає людям отримати вже наявну допомогу», — пояснив Денисенко.
Не кожен проєкт є сталим лише тому, що має фінальний звіт. Він є сталим тільки тоді, коли ми можемо відповісти, що буде після його завершення: чи профінансує його держава, чи можна інтегрувати його без втрати довіри, чи продовжиться моніторинг силами спільнот, чи зможе людина й далі попросити про допомогу без страху.
Лідерство спільнот потрібно фінансувати, а не романтизувати
Цілі Політичної декларації 2026 року, які цитує UNAIDS, чіткі: до 2030 року 30% тестування на ВІЛ і підтримувальних послуг, пов’язаних із доглядом і лікуванням, мають надаватися організаціями під проводом спільнот; 80% людиноцентричних програм профілактики ВІЛ для людей із ключових груп мають надаватися організаціями під проводом спільнот; і 60% програм, що підтримують соціальні передумови відповіді на ВІЛ, мають надаватися організаціями під проводом спільнот.
Але цілі не надають послуги. Це роблять фінансування, закони, контракти, захист і громадянський простір.
Організації під проводом спільнот не можна хвалити на міжнародних майданчиках і залишати поза національним фінансуванням. Їх не можна називати незамінними й водночас змушувати виживати на короткострокових грантах.
Як сказала виконавча директорка UNAIDS Вінні Б’яніма під час представлення спеціального звіту UNAIDS у Ріо: «Епоха залежності від міжнародної допомоги завершилася». Але вона також чітко сформулювала правозахисну межу: «Неможливо завершити СНІД, криміналізуючи людей, які живуть із ВІЛ або мають найвищу ймовірність набуття ВІЛ».
Більша відповідальність держав необхідна. Але державна відповідальність без прав людини, лідерства спільнот і сталого фінансування не завершить СНІД. Вона лише перенесе тягар із донорів на людей.
Від Ріо до Женеви: що має змінитися до IAS 2027
На закритті AIDS 2026 президент Міжнародного товариства з питань СНІДу Кеннет Нгуре нагадав: «Наука змінює життя лише тоді, коли доходить до людей».
До моменту, коли глобальна ВІЛ-спільнота знову зустрінеться в Женеві на 14-й конференції IAS з науки про ВІЛ у 2027 році, наш регіон не повинен досі запитувати, чи пероральна доконтактна профілактика, ін’єкційний каботегравір тривалої дії або ленакапавір теоретично можливі. Він має говорити про те, скільки людей мають реальний доступ до вибору в профілактиці; як уряди заклали це в бюджети; як рівні консультанти пояснюють нові опції; як мігранти продовжують профілактику через кордони; і як люди з ключових спільнот отримують профілактику без страху.
Тетяна Дешко сформулювала одну з найчіткіших регіональних вимог, які прозвучали в Ріо: «Дуже хотілося б, щоб на наступній конференції ми говорили вже не просто про можливості чи окремі проєкти, а про сотні тисяч людей, які отримують профілактику ВІЛ тривалої дії та сучасне лікування».
Це і є мірило.
Не пілот. Не абстрактне зобов’язання «нікого не залишити позаду».
Профілактика після Ріо має стати наукою, перекладеною в доступ; доступом, захищеним правами; правами, захищеними спільнотами; спільнотами, підтриманими сталими системами.
Від авторки
Як амбасадорка IAS з питань профілактики ВІЛ, я повернулась з Ріо з одним чітким переконанням: профілактика ВІЛ не може залишатися обіцянкою, яка звучить із глобальних сцен. Вона має стати реальною опцією в житті людей.
Для нашого регіону це означає побудову систем, здатних доставити вибір у профілактиці — пероральну доконтактну профілактику, ін’єкційний каботегравір тривалої дії, ленакапавір, постконтактну профілактику, тестування, інформацію про Н=Н і підтримку під проводом спільнот — до людей, до яких надто часто доходять останніми або не доходять взагалі.
Профілактика — це не лише про зниження ймовірності набуття ВІЛ. Це про розширення свободи: свободи обирати, ставити запитання, захищати своє здоров’я, перетинати кордони без втрати допомоги, жити з гідністю і без страху.
Я щиро вдячна команді IAS, колегам-амбасадорам і амбасадоркам з профілактики, спікерам та спікеркам, дослідникам й дослідницям, журналістам та журналісткам, лідерам та лідеркам спільнот, активістам й активісткам, які зробили ці розмови можливими. Я також вдячна всім із Східної Європи та Центральної Азії, хто продовжує наполягати: наш регіон не має залишатися поза картою.
Ріо 2026 показало, що можливо.
Женева 2027 має показати, що ми зробили з цією можливістю.
Юлія Голуб
