Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF продовжує говорити про профілактику ВІЛ у Центральній і Східній Європі та Центральній Азії не лише як про набір медичних інструментів, а як про систему доступу, довіри, прав і участі спільнот.
Для регіону Східної Європи та Центральної Азії ця розмова особливо важлива. Тут профілактика ВІЛ давно виходить за межі медичного кабінету: вона залежить від навігації, рівного консультування, психологічної підтримки, правового захисту, сталого фінансування та здатності систем працювати з людьми без осуду.
VirusOFF поговорив із Денисом Денисенком, Portfolio Lead регіону Східної Європи та Центральної Азії Elton John AIDS Foundation, про те, чому навіть найсучасніші технології не працюють без довіри, які послуги не можна вважати “додатковими”, що донори часто недооцінюють у ролі community-led організацій і чому криза фінансування має стати не лише загрозою, а й приводом перебудувати саму логіку допомоги.
Денисе, ти працюєш із регіоном Східної Європи та Центральної Азії. Якщо говорити прямо: що сьогодні, на твою думку, є найуразливішою ланкою у профілактиці ВІЛ у регіоні?
Якщо коротко — довіра.
Якщо говорити ширше, сьогодні ми маємо практично всі сучасні технології та препарати. Є PrEP, є різні моделі роботи: державні клініки, недержавні клініки, дружні клініки на базі спільнот. Але все це не працює без довіри.
Без довіри, без відчуття, що ти прийдеш по послугу й отримаєш її з повагою, без упередженого ставлення, сама послуга втрачає сенс.
Ми бачили це, наприклад, на досвіді українців у Німеччині. Там є високоякісні медичні послуги, у більшості випадків безкоштовні. Але люди, які втекли від війни й опинилися в новій системі, часто не орієнтуються, не знають, як отримати допомогу. Вони приходять до лікарів, стикаються з мовним бар’єром, іноді без перекладача їм відмовляються надати послугу — і це відштовхує їх від допомоги.
У результаті послуга ніби є, але люди нею не користуються. Тому найуразливіша ланка — це довіра й повага до людини, яка отримує цю послугу.
Донори часто оцінюють успіх проєктів через індикатори, KPI й таблиці. Як у такій логіці побачити довіру, роль рівного консультанта і роль спільноти?
Звісно, не все можна помістити в Excel-таблиці, KPI та індикатори. Але багато чого все ж можна вимірювати.
Наприклад, існують моделі індексного тестування, коли одна людина через мотиваційні механізми, психологічну підтримку та супровід допомагає привести на тестування своїх партнерів, родичів, клієнтів або інші контакти. Ці люди також потрапляють в індикатори програми.
Але важливо розуміти: такі моделі працюють саме тому, що люди довіряють. І довіряють вони не системі як абстракції, а конкретній людині. Партнерство будується не між людиною і системою, а між людиною і людиною.
Це можна вимірювати: скільки людей було перенаправлено, скільки контактів протестовано, скільки людей дійшло до соціального працівника або медичної послуги. Сьогодні, з сучасними технологіями, це можна робити й анонімно — через ID, телефон, криптокод або інші ідентифікатори.
У профілактиці ВІЛ часто говорять про інструменти: PrEP, PEP, зменшення шкоди, тестування. Що має бути навколо цих інструментів, щоб вони справді доходили до людей?
Навколо них мають бути саме ті підтримувальні послуги, які найчастіше скорочують під час криз. Ми бачимо це зараз на тлі кризи, пов’язаної з PEPFAR, USAID, Глобальним фондом та іншими джерелами фінансування.
Часто вибір виглядає так: з одного боку — медичні послуги, з іншого — соціальний працівник. І ніби потрібно перевести важіль на користь одного або іншого.
Але з нашого досвіду: навіть якщо соціальний працівник не має при собі тестів, якщо людина дійшла до соціального працівника, вона все одно з високою ймовірністю отримає допомогу. Тому що соціальний працівник — це про довіру. Він знає, куди перенаправити, де знайти тести, які послуги доступні, як працює інфраструктура медичної допомоги.
Якщо ж ми скорочуємо соціального працівника, то за всієї наявності медичних послуг людина може до них просто не дійти.
Я часто порівнюю це з мостом через річку, до якого немає дороги. Міст є, але якщо до нього немає дороги, ніхто ним не пройде. Так само і тут: у нас можуть бути сучасні тести, профілактика, лікування, але якщо люди ними не користуються, це не має значення.
Які елементи профілактики не можна вважати “додатковими”, навіть якщо вони не виглядають як класична медична послуга?
Сьогодні, особливо в умовах невизначеності, криз і воєн, це передусім психологічна підтримка.
В Україні, коли почалася нова хвиля війни, людям часто було взагалі не до ВІЛ. Їм потрібно було стабілізувати психічний стан, знайти житло, їжу, безпеку. Питання здоров’я відходили на останній план. Тому психологічна підтримка стає дуже актуальною частиною профілактики.
Другий елемент — навігація. В умовах переміщення люди потрапляють у нове середовище й дезорієнтуються: мова, системи, документи, інфраструктура, маршрути допомоги. Навігація теж стає елементом профілактики, тому що якщо людина не дійде до послуги, вона її не отримає.
І, звісно, підтримка community-led організацій. Вони найкраще знають своїх клієнтів, їм найбільше довіряють, вони розуміють реальні потреби людей. Ці елементи не можна виключати, коли ми говоримо про фінансування профілактики.
Що міжнародні партнери часто недооцінюють, коли говорять про роль community-led організацій у регіоні ВЕЦА?
Якщо дивитися на те, які статті фінансування скорочуються, часто логіка така: ліки залишимо, лабораторне обладнання залишимо, а все інше скоротимо.
Адвокаційні проєкти? Не потрібні. Держава сама вирішить, що потрібно. Але це велика помилка.
Головний принцип — нічого для нас без нас. Неможливо зробити щось для спільнот або клієнтів, якщо не чути самих людей.
Саме тому зростає роль community-led monitoring. Щоб покращити послугу, її потрібно оцінювати не лише зсередини системи, а й з погляду клієнта. Але саме такі елементи часто потрапляють під скорочення.
Те саме стосується адвокаційних проєктів. Держава сама собою рідко покращує послуги, якщо не отримує зворотний зв’язок від людей. Це можна назвати м’якою опозицією, але люди борються не проти влади — вони борються за своє життя і свої права.
Правові бар’єри залишаються однією з ключових перешкод між послугою і людиною. Тому адвокація, community-led monitoring і проєкти, які допомагають покращувати якість послуг, не мають скорочуватися. Принаймні доти, доки ми не подолаємо ВІЛ-епідемію в регіоні.
У нашому регіоні питання прав людини, криміналізації, стигми й політичного тиску напряму впливають на профілактику ВІЛ. Як донор може підтримувати послуги в такому середовищі, не перекладаючи всі ризики на місцеві організації та активістів?
Це завжди баланс між тим, що реально, що необхідно, які є можливості у спільнот, чи є політична воля або, навпаки, спротив держави.
Наприклад, Україна і Молдова зараз активно прагнуть до Європейського Союзу. ЄС висуває певні вимоги, зокрема у сфері протидії дискримінації та дотримання прав людини. Для України й Молдови це вікно можливостей — і для спільнот, і для організацій, які можуть просувати необхідні зміни.
В обох країнах є сильні гравці. І донори можуть підтримувати проєкти, пов’язані з реформами, наприклад із передачею медичної частини в місцях несвободи з пенітенціарної системи до державного сектору охорони здоров’я. Досвід європейських країн показує, що це може покращити якість допомоги.
Гострими залишаються й питання декриміналізації: ВІЛ, вживання наркотиків, секс-роботи. Україна, на мою думку, вже давно довела, що є європейською країною — кров’ю, зусиллями, спротивом. Але в деяких питаннях усе ще бракує руху вперед. На цьому тлі переслідування людей за статус, за секс-роботу або за цифрові формати сексуальних послуг виглядає абсолютно неприйнятно.
Тут важливі сильні гравці, які можуть адвокатувати й захищати свої права; готовність держави рухатися в бік європейських стандартів; і підтримка донорів. Потрібна міжнародна експертиза, юридична допомога, робота над законопроєктами й підзаконними актами. Особливо в Україні, де країна перебуває у війні, бюджетів не вистачає, а міжнародна допомога залишається вкрай необхідною.
Ми дедалі частіше говоримо про shrinking spaces і скорочення фінансування. Яких помилок донори й міжнародні партнери не мають припускатися в цьому контексті?
Зараз уже багато хто б’є на сполох. Доповіді ВООЗ і UNAIDS показують, що скорочення фінансування насамперед вдарить по життях людей. Якщо дивитися ширше, це може звести нанівець попередні зусилля, тому що системи будуються довго, а руйнуються дуже швидко.
Але будь-яка криза — це ще й можливість.
Питання в тому, як не повторити попередні помилки під час створення нової моделі. Як зробити послугу максимально швидкою, анонімною, сучасною, з використанням технологій, штучного інтелекту, криптоіндустрії та інших інструментів.
Ми вже працюємо з низкою інноваційних проєктів, де клієнт може бути зашифрований через криптокод і отримати послугу анонімно та швидко.
Потрібно думати, як максимально скоротити бюрократичні ланцюжки, зокрема всередині донорських систем. Іноді критика міжнародної допомоги, якою б різкою вона не була, має раціональне зерно: занадто велика частина допомоги осідає в адміністративних витратах, а занадто мало доходить до людей.
Ключове питання — як зробити так, щоб допомога максимально швидко доходила до людини. Від того, хто хоче допомогти, до самої послуги має бути мінімальна кількість посередників, але при цьому все має залишатися прозорим і ефективним.
Якщо ми просто скажемо: “Грошей стало менше, але ми будемо робити все по-старому”, це призведе до руйнування послуг. Тому потрібно поставити собі питання: що ми можемо робити по-іншому?
Потрібно будувати систему з новою економікою, новими технологіями, новими бізнес-процесами. Наприклад, коли людина отримує послугу й одразу може оцінити її через два-три питання, а донор майже в реальному часі бачить, чи працюють його гроші для конкретного клієнта — навіть якщо клієнт повністю анонімізований.
Але точно не можна скорочувати підтримку community-led організацій. Вони найближчі до людей і найкраще формулюють потреби, які потрібно задовольнити, щоб зупинити ВІЛ-епідемію.
Які рішення сьогодні виглядають найбільш перспективними для профілактики ВІЛ у регіоні? Це інновації, робота спільнот, гнучке фінансування, нові партнерства — чи все разом?
Універсальної відповіді тут немає. Те, що працює в Україні, може не працювати в Казахстані. Те, що працює в Казахстані, може не працювати в Узбекистані чи Грузії, але добре працювати в Румунії.
Тому важливо не просто обрати одну модель і сказати: “Ось це рішення має працювати всюди”. Важливо будувати ланцюжок, який дозволяє тестувати, оцінювати й масштабувати те, що справді працює.
У нас є інноваційний фонд, де ми тестуємо нові рішення для конкретних країн. Є фонд реплікації, де робочі моделі поширюються там, де вони застосовні. Є Equity Challenge Fund, де ми намагаємося усувати структурні бар’єри, пов’язані зі стигмою, правами та доступом.
З нашого досвіду працюють індексне тестування, адвокаційні проєкти, моделі, де спільноти самі захищають свої інтереси. Є проєкти з гейміфікацією, vending machines, коли людина може отримати PrEP, презервативи, тест на ВІЛ або інші послуги, просто приклавши картку й мінімізувавши контакт із системою, де може зіткнутися зі стигмою чи дискримінацією.
Є проєкти зі штучним інтелектом. Наприклад, у Казахстані тестується підхід, за якого смартфон за сітківкою ока й обличчям визначає рівень депресії та стан, за якого людина може перервати терапію. Сигнал передається лікарю або соціальному працівнику, щоб вони могли зв’язатися з клієнтом і запобігти перериванню лікування.
Є community-led monitoring, коли дані, отримані від спільнот, інтегруються в центральну базу даних, щоб рішення ухвалювалися на основі зворотного зв’язку від клієнтів.
Універсальних рішень немає. Важливо створювати ланцюжок, у якому залишаються й продовжують фінансуватися ті моделі, які реально працюють.
AIDS 2026 проходить під темою Rethink. Rebuild. Rise. Якщо застосувати її до фінансування профілактики ВІЛ у нашому регіоні: що потрібно переосмислити, перебудувати і що має стати сильнішим?
Rethink — це точно про модель фінансування та залучення клієнтів до програм і послуг.
Організації часто працюють із тими спільнотами, до яких уже дійшли, і поступово намагаються розширювати охоплення. Але спільнота набагато ширша, ніж поточні клієнти організації. Потрібно переосмислити підходи до залучення нових людей.
Сучасні технології, смартфони, доступ до інформації — усе це вже використовується бізнесом. Бізнес розуміє, що людина шукає, що їй потрібно, і ненав’язливо пропонує їй відповідні продукти. Чому ми не можемо так само пропонувати тестування, соціальні послуги, психологічну підтримку? Люди все одно шукають у Google те, що їм потрібно. Потрібно краще розуміти ці запити й відповідати на них.
Rethink — це переглянути підходи до залучення нових клієнтів, щоб справді рухатися до цілей 95–95–95.
Rebuild — це перебудувати ланцюжок фінансування так, щоб допомога максимально доходила до клієнта. Від бажання допомогти до самої допомоги має бути мінімум бюрократичних процедур, але все має залишатися прозорим, відкритим і зрозумілим.
Потрібно перебудовувати й стандартні програми профілактики. Наркосцена змінюється, з’являються інші речовини, інші моделі поведінки, інші способи комунікації. Потрібно включати сучасні технології, соціальні мережі, TikTok — ті простори, де молодь отримує інформацію і де формується культура.
Потрібно перебудувати систему ухвалення рішень так, щоб вона базувалася на даних, а не на звичці робити так, як ми завжди робили.
Я часто згадую анекдот про чоловіка, який шукає ключі під ліхтарем. Його питають: “Де ти їх загубив?” Він відповідає: “Он там, у темному кутку”. “А чому шукаєш тут?” — “Тому що тут світло”.
Ми часто робимо те саме. Продовжуємо шукати там, де світло, де все звично, де вже є програми й навчені соціальні працівники. Але клієнти можуть чекати нас там, де темно. Тому потрібно шукати нові шляхи й перебудовувати систему залучення.
Який головний меседж від регіону ВЕЦА ти хотів би, щоб міжнародна аудиторія почула під час AIDS 2026?
Важливо відстоювати організації, керовані спільнотами. Принцип “нічого для нас без нас” важливий не лише як гасло. Він важливий по суті.
Не можна ухвалювати рішення за людей, для яких ці рішення є життєво важливими. Тому community-led організації мають продовжувати отримувати підтримку.
Також важливо виходити за межі власного сектору. Раніше в нас була звична модель: USAID, PEPFAR, певна кількість посередників, фінальні організації, які надають послуги в країнах. Але світ змінюється. З’являються нові технології, нові сектори економіки, нові джерела фінансування.
Потрібно виходити з традиційного донорства, дивитися в бік корпоративного сектору, приватних пожертв, приватних донорів, нових фінансових інструментів. Наприклад, скільки організацій у регіоні сьогодні мають на сайті криптогаманці для пожертв? Найімовірніше, мінімальна кількість. Хоча це вже великий ринок пожертв.
Під час війни ми бачили, як великі пожертви надходили в криптовалюті. Це новий ринок, і на нього теж потрібно дивитися.
Потрібно виходити з експертної НУО-бульбашки й дивитися ширше — на технології, нові підходи, нові джерела фінансування. Не боятися об’єднуватися і в якихось моментах приборкувати власні амбіції. Іноді краще двом-трьом організаціям об’єднатися в одну з потужним потенціалом, ніж конкурувати між собою за невеликий шматок фінансування.
Завершимо фразою. Профілактика ВІЛ у регіоні не працюватиме, якщо…
Профілактика ВІЛ у регіоні не працюватиме, якщо не буде доступу до людей, яким ця профілактика потрібна.
