Напередодні AIDS 2026 та в межах кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF продовжує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ у країнах Східної Європи та Центральної Азії — в умовах війни, стигми, нестабільного фінансування, криміналізації, міграції та нерівного доступу до послуг.
Цього разу фокус — Україна, де повномасштабна війна і безпекова ситуація продовжують визначати, наскільки люди можуть отримати тестування, доконтактну профілактику, лікування, консультації, підтримку психічного здоров’я та інші сервіси. Особливо гостро ці питання звучать для ЛГБТІК+ спільноти, особливо для тих, хто служить у Збройних силах України або живуть у прифронтових регіонах.
Ми поговорили з Василем Маліковим — відмомим активістом, доцентом Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» — про те, що змінилося в доступі до профілактики ВІЛ в Україні та Харкові, чому під час війни здоров’я часто поступається питанням виживання, як працюють community-led сервіси, які ресурси потрібні людям «на місцях» і який меседж важливо привезти на AIDS 2026 у Ріо.
Василю, за останній рік, що найбільше змінилося в доступі до профілактики ВІЛ у Харкові та в Україні загалом?
Війна і безпекова ситуація продовжують визначати доступність послуг. Вони створюють рамки, в яких ми можемо говорити про доступність або недоступність профілактики ВІЛ. З моїх особистих спостережень, вони поглиблюють проблеми з доступом до послуг саме для геїв, бісексуалів та інших чоловіків, які мають секс із чоловіками.
Я би сказав, що одна з важливих тенденцій — це зниження пріоритетності здоров’я порівняно з питаннями фізичної та економічної безпеки людини, тобто з питаннями умовного виживання. Люди зі спільноти схильні забувати, пропускати або відкладати як профілактику, так і лікування ВІЛ.
Я тут говоритиму і про лікування, тому що лікування — це теж профілактика в ширшому контексті. Люди стикаються з бар’єрами і в доступі до профілактики, і в доступі до лікування, і мені здається важливим озвучувати обидві частини.
Позитивом є те, що зараз у регіонах України доступно більше опцій доконтактної профілактики ВІЛ. Поряд із таблетованою PrEP з’явилася й ін’єкційна доконтактна профілактика. У Києві вона була доступна і раніше, але в регіонах, зокрема в Харкові, вона з’явилася пізніше. Зараз, якщо в людини є потреба, у Харкові вона може звернутися й отримати цю послугу.
Водночас реальний вибір інструментів профілактики все ще залишається обмеженим. Він залежить від логістичних можливостей людини, її обізнаності, довіри до сервісів і того, чи може вона взагалі поставити здоров’я в пріоритет у своїй життєвій ситуації.
Які проблеми зараз найбільше впливають на профілактику ВІЛ?
Одна з проблем — це дані. Коли я дивився свіжі матеріали щодо прогресу України у досягненні цілей 95-95-95, мене вразило, що в офіційних матеріалах прямо визнається: зараз неможливо повністю відстежити прогрес у досягненні цих глобальних цілей. Зокрема, невідомо, який відсоток людей, які живуть з ВІЛ, знають про свій статус. Тобто ми не маємо чіткої відповіді щодо першого «95».
А якщо ми не знаємо першого показника, то що можемо говорити про наступні? Через відсутність повних демографічних даних, через нестачу достовірних даних щодо охоплення тестуванням, зокрема серед ключових спільнот, ми не можемо повністю оцінити поточну ситуацію.
І це напряму впливає на профілактику. Якщо ми не знаємо, скільки людей знають про свій ВІЛ-статус, якщо ми не розуміємо реального охоплення тестуванням, ми не можемо точно оцінити, де саме система не доходить до людей.
Друга велика проблема — це бар’єри в доступі до профілактики ВІЛ і тестування. Вони можуть виглядати традиційно, але в умовах війни стають драматичнішими. Ми все ще не досягаємо бажаного рівня обізнаності людей про доступність тестування і профілактики. Є інформаційні кампанії, є дні й тижні тестування, але цього недостатньо.
Я бачу це в комунікації з людьми зі спільноти. До послуг у ком’юніті-центрі приходять дорослі люди з тривалим досвідом сексуальних стосунків, які вперше в житті тестуються на ВІЛ. Вони раніше просто не задумувалися про це. І це дуже суттєва прогалина.
Які бар’єри Ви бачите найчастіше для людей зі спільноти, коли вони намагаються отримати профілактику або консультацію?
Навіть якщо послуги тестування на ВІЛ є безоплатними, залишається питання доступності. Людині потрібно фізично дістатися до пункту тестування — чи це неурядова організація, чи медичний заклад.
Якщо ми говоримо про тестування в медичному закладі, людина може зіткнутися зі стигмою. Це може бути невизнання того, що в неї є потреба у профілактиці, або небажання розкривати перед лікарем свою належність до спільноти геїв і бісексуальних чоловіків. Людина може не мати можливості відверто говорити про те, що відбувається в її сексуальному житті і які питання її хвилюють.
Є і логістичні бар’єри. Наприклад, ми не можемо точно сказати, скільки геїв і бісексуальних чоловіків зараз служать у Збройних силах України, але очевидно, що їх стає більше. Людина, яка служить, має ті самі потреби у профілактиці ВІЛ, тестуванні, лікуванні та сексуальному здоров’ї, що й інші люди зі спільноти. Але доступ до цих послуг для неї стає значно складнішим.
Щорічна військово-лікарська комісія не є програмою профілактики ВІЛ. Профілактика — це не лише тестування. Це консультування, довіра, можливість поставити питання, отримати інформацію, обрати інструмент профілактики і мати зв’язок із сервісом. Наразі немає цілісної відповіді на питання, як охопити такими послугами людей зі спільноти, які перебувають у війську.
Це також питання стигми і страху розкриття. Якщо у військовослужбовця виникає питання, пов’язане із сексуальним здоров’ям, він не завжди може бути відкритим. Людина переживає, що хтось може зрозуміти її належність до спільноти. Це теж бар’єр — і до лікування, і до профілактики.
Що сьогодні допомагає зберігати доступ до профілактики у Харкові?
Я можу бути необ’єктивним, бо я зацікавлена сторона. Але з досвіду Харкова бачу, що найефективніше працюють послуги, які надаються на базі спільноти і силами самої спільноти — за принципом «рівний — рівному».
В умовах, коли державні програми профілактики не всюди працюють так, як мали б, відповідальність за здоров’я спільноти знову багато в чому лягає на саму спільноту. Те, що ми намагаємося робити зараз, спирається саме на неї — на те, щоб формувати культуру профілактики.
Найкраще працює живий зв’язок зі спільнотою. Працює принцип «сніжного кому», коли люди відгукуються на прохання і говорять з іншими людьми зі свого кола про тестування, PrEP, профілактику, консультації. Через довіру і особистий контакт до послуг вдається залучати тих, хто інакше міг би залишитися поза системою.
Так само важлива комплексність послуг. Людина з ключової спільноти, яка має досвід стигми або дискримінації, не завжди готова одразу проговорити свою проблему навіть із рівним консультантом. І не завжди це відбувається на першій консультації. Тому важливо мати багато точок дотику.
Хтось приходить просто на тестування — і з часом може погодитися на доконтактну профілактику. Для когось точкою входу є захід у ком’юніті-центрі: перегляд фільму, настільні ігри, зустріч для спільноти. Для когось — психологічна консультація. І вже в процесі людина дізнається, що є інші послуги, які можуть бути для неї важливими.
Які підходи варто масштабувати в Україні вже зараз?
Я би назвав три речі: комплексність послуг, опору на спільноти та організації спільнот і ресурси.
Комплексність означає, що ми не дивимося на людину лише через один запит. Якщо ми орієнтуємося на ширше коло потреб спільноти, ми можемо залучити більше людей і до профілактики ВІЛ. Це не лише про тестування чи PrEP. Це також про психічне здоров’я, психосоціальну підтримку, гуманітарну підтримку, реагування на кризові ситуації, community-активності і соціальну згуртованість.
Соціальна згуртованість може звучати абстрактно, але на практиці це про зв’язки між людьми у спільноті. І ці зв’язки дуже продуктивні для того, щоб говорити про профілактику ВІЛ, залучати людей до тестування і спрощувати доступ до послуг.
Друга річ — це опора на спільноти, організації спільнот і ком’юніті-центри, які можуть працювати комплексно. У Харкові зараз дуже мало місць, які стабільно збирають і гуртують спільноту. Класичний аутріч, коли консультант може фізично прийти в простір, де збираються люди, фактично майже не працює, бо таких просторів мало або вони швидко зникають.
Третє — це ресурси. У широкому сенсі: фінансування, оплата праці, підтримка волонтерів і працівників, які можуть виходити на закриті групи, працювати з людьми, які дедалі більше закриваються від спільноти, і будувати довіру там, де стандартні інструменти не працюють. Профілактика не може триматися лише на ентузіазмі окремих людей.
Який меседж Ви хотіли б донести до міжнародної аудиторії напередодні AIDS 2026?
З кожним роком повномасштабної війни мобілізувати ресурси самої спільноти геїв і бісексуальних чоловіків для подолання епідемії ВІЛ стає все складніше. Ми розуміємо, що без участі спільноти подолати епідемію неможливо. Але з кожним роком залучати ці ресурси стає важче.
Все більше людей зі спільноти змушені приєднуватися до лав Збройних сил України і захищати країну. Але в цьому ж контексті потрібні ресурси, щоб хтось захистив їхнє здоров’я — зокрема сексуальне здоров’я.
Поки дедалі більше людей зі спільноти віддають свої сили, час і здоров’я на захист України, потрібно надавати додаткові ресурси для того, щоб піклуватися про їхнє здоров’я: і про тих, хто служить у Збройних силах, і про тих, хто залишається цивільними.
Мені здається, що профілактику ВІЛ потрібно осмислювати в ширшому контексті сексуального і репродуктивного здоров’я, а також загального піклування про здоров’я і благополуччя людини. Це допомагає долати стигму і бачити не лише один медичний показник, а людину цілісно.
Мій меседж такий: зараз потрібно збільшувати зусилля і залучати більше зовнішніх ресурсів для профілактики ВІЛ в Україні, щоб зменшити тягар епідемії в майбутньому. Бо сьогодні все більше людей зі спільноти залишаються поза послугами профілактики. І саме ті, хто працює або волонтерить у цій сфері, створюють зв’язок між спільнотою, соціальними і медичними послугами. Підтримка цих людей дає змогу зберегти і підтримати профілактику ВІЛ-інфекції для ключової групи.
Тема AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise. Якщо застосувати її до профілактики ВІЛ в Україні, що потрібно переосмислити, перебудувати і зробити сильнішим?
Переосмислити потрібно саму профілактику ВІЛ — не як окремий набір послуг, а як частину ширшого піклування про сексуальне і репродуктивне здоров’я, психічне здоров’я, соціальне благополуччя і безпеку людини.
Потрібно перебудувати маршрути доступу так, щоб вони відповідали реальному життю людей під час війни. Стандартні графіки, робочі години, класичні офлайн-формати не завжди працюють в умовах тривог, нестабільності, переміщення або служби у війську. Працюють рішення, які передбачають гнучкість, дистанційне консультування, онлайн-навігацію і можливість підтримувати зв’язок із людиною навіть тоді, коли вона не може прийти в сервіс фізично.
Сильнішою має стати community-led інфраструктура: організації спільнот, ком’юніті-центри, рівні консультанти, волонтери і всі, хто створює довіру. Саме вони часто є тією ланкою, через яку людина взагалі доходить до профілактики. І саме ця ланка потребує ресурсів, стабільності і визнання.
Завершіть, будь ласка, фразу: «Профілактика ВІЛ для спільноти не працюватиме, якщо…»
…якщо спільнота не прийме профілактику ВІЛ як частину свого життя, благополуччя і здоров’я.
Це і про подолання стигми, пов’язаної з ВІЛ, і про залученість самої спільноти. Але важливо не перекладати всю відповідальність на неурядові організації або окремих працівників, які нібито «щось не допрацювали». Зараз на конкретних людей і організації часто перекладають ледь не усю відповідальність за здоров’я спільнот і функціонування програм профілактику.
Тому для мене ця фраза звучить так: профілактика ВІЛ не буде працювати, якщо спільнота не прийме її як частину свого життя, благополуччя і здоров’я — і якщо система не підтримає людей, які щодня роблять цю профілактику можливою.
#RethinkRebuildRise #AIDS2026 #IAS #VirusOFF #ВІЛ #ПрофілактикаВІЛ #Ukraine #CommunityLed #PrEP