Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF запускає серію Rio Briefs — матеріалів із Ріо про те, як сьогодні змінюється профілактика ВІЛ і що ці зміни означають для людей у Центральній та Східній Європі й Центральній Азії.
28 липня на AIDS 2026 багато говорили про профілактику ВІЛ тривалої дії. Ін’єкція раз на два місяці. Ін’єкція раз на пів року. У майбутньому — таблетка раз на місяць.
Ці засоби можуть принципово змінити профілактику. Вони зменшують залежність від щоденного приймання таблеток і частих відвідувань медичних закладів, допомагають зберегти конфіденційність та дають людині більше можливостей обрати спосіб профілактики, який відповідає її життю.
Але головне питання вже змінилося. Сьогодні воно полягає не лише в тому, чи діють нові препарати. Питання в тому, чи отримають їх люди, які потребують профілактики найбільше.
На зустрічі для представників засобів масової інформації, присвяченій доконтактній профілактиці тривалої дії, знову пролунала ключова теза цієї конференції: наука не зазнає поразки — вона рухається вперед. Найбільший ризик виникає тоді, коли наукове досягнення потрібно втілити у реальному житті.
Адже препарат, який залишається на полиці, не запобігає жодному новому випадку ВІЛ.
Доступ — це не лише реєстрація препарату чи його наявність у країні. Це доступна ціна, стабільне постачання, підготовлені фахівці, зрозуміла інформація та можливість отримати профілактику там, де людина справді перебуває.
Цього ж дня на AIDS 2026 Україна представила власну відповідь на питання доступу — відповідь країни, яка вже понад чотири роки зберігає послуги з ВІЛ в умовах повномасштабної війни.
Російські атаки пошкодили або зруйнували тисячі медичних об’єктів. Мільйони людей були змушені залишити свої домівки. Тривалі повітряні тривоги, перебої з електроенергією, зруйнована інфраструктура, нестача медичних працівників і небезпека пересування щодня впливають на доступ до профілактики, тестування та лікування.
Але ВІЛ під час війни не зник. І потреби людей не стали менш важливими.
Український досвід показує: якщо людина не може дістатися до медичної допомоги, медична допомога має наблизитися до людини.
В Україні були створені два дистанційні шляхи до тестування на ВІЛ. Один допомагає знайти найближчий громадський пункт тестування, записатися на зручний час і отримати нагадування. Другий дає можливість безоплатно та конфіденційно замовити набір для самотестування з доставленням у будь-яку точку країни.
Разом ці рішення забезпечили понад 90 тисяч звернень щодо самотестування та інших послуг, пов’язаних із ВІЛ. Майже 80 тисяч наборів для самотестування було доставлено людям по всій Україні.
Понад 8 тисяч людей після електронного запису отримали послуги у громадських організаціях. Від 80 до 90% із них раніше не зверталися до цих організацій.
Це важливий висновок: цифрові рішення не обов’язково створюють нову потребу. Часто вони роблять видимою потребу, яка вже існувала, але не мала зручного й безпечного шляху до послуги.
Водночас сама цифрова платформа нічого не змінює, якщо за нею немає фахівців, тестів, зручного часу приймання, швидкого доставлення та подальшого направлення до профілактики або лікування.
Ще одна відповідь України — мобільні медичні бригади.
Щороку вони охоплюють майже 149 тисяч окремих людей, надаючи профілактику, тестування, лікування та інші медичні послуги безпосередньо у громадах. Вони працюють із людьми, які належать до ключових груп, а також із тими, чию вразливість посилила війна: внутрішньо переміщеними людьми, військовими, ветеранами та мешканцями віддалених і прифронтових територій.
«Питання вже полягало не в тому, як покращити медичну допомогу. Воно стало значно фундаментальнішим: як доставити її людям, які більше не можуть до неї дістатися?» — наголосила Анна Коробчук, Альянс громадського здоров’я.
Ці бригади надають не тільки послуги з ВІЛ. До допомоги входять первинна медична допомога, діагностика туберкульозу й вірусних гепатитів, охорона репродуктивного здоров’я, лабораторні дослідження та інші послуги.
Людина не живе з однією окремою потребою. Вона може звернутися через кашель, підвищений тиск, біль або необхідність отримати консультацію — і водночас дістати можливість пройти тестування на ВІЛ без стигми та зайвого виокремлення.
Тому перше питання має звучати не «Чи потрібен вам тест на ВІЛ?», а «Як ми можемо допомогти вам сьогодні?».
Окрему увагу під час української сесії приділили доступу до послуг для військових.
Сьогодні у Силах оборони України служать люди, які ще вчора були вчителями, лікарями, інженерами, фермерами чи студентами. Разом із собою вони приносять ті самі потреби у профілактиці, тестуванні та лікуванні ВІЛ, які мали до початку служби.
Але під час переходу від центру комплектування до навчального підрозділу, військової частини, шпиталю, відновлення та ветеранського життя людина може загубитися для системи охорони здоров’я.
Тому тестування на ВІЛ, вірусні гепатити B і C та сифіліс поступово включають до роботи центрів комплектування, військових медичних закладів, навчальних центрів і підрозділів. У межах цієї роботи залучено 41 військовий об’єкт, створено 14 чинних пунктів тестування, передано понад 80 тисяч швидких тестів і протестовано більш як 19 тисяч військових.
Але найважливіший результат — не кількість проведених тестів.
Хтось дізнався свій ВІЛ-статус. Хтось був направлений до медичної допомоги. Хтось розпочав лікування. Поступово формується система, у якій тестування пов’язане з направленням, направлення — з лікуванням, а доступ до допомоги зберігається на всьому шляху людини: від початку служби до повернення у цивільне життя.
«Захист здоров’я тих, хто захищає країну, — це також частина захисту самої країни», — підкреслила Валерія Рачинська, БО «100% ЖИТТЯ».
Війна особливо загострила виклики, з якими стикаються жінки, які живуть із ВІЛ. Втрата дому й доходу, вимушене переміщення, небезпека пересування, психологічне виснаження, ризик насильства та необхідність піклуватися про дітей або старших родичів безпосередньо впливають на можливість дбати про власне здоров’я.
Людині складно зробити лікування пріоритетом, якщо вона не має безпечного місця для ночівлі, їжі для дітей або впевненості у завтрашньому дні.
Саме тому громадські організації створюють безпечні простори, допомагають отримати медичне направлення, психологічну й правову підтримку та залишаються поруч із жінками у приймаючих громадах, тимчасових прихистках, віддалених населених пунктах і за межами України.
«Ліки рятують життя, але партнерства допомагають його зберегти», — наголосила Олена Стрижак, БО «Позитивні жінки».
Досвід України доводить: спільноти — не просто отримувачі допомоги. Це партнери, фахівці з досвідом, люди, які першими бачать нові перешкоди й можуть дістатися туди, куди формальна система не завжди має доступ.
Саме тут поєднуються дві головні розмови третього дня AIDS 2026.
Світ отримує дедалі ефективніші засоби профілактики ВІЛ. Але їхня сила визначатиметься не лише тривалістю дії. Вона визначатиметься тим, чи зможемо ми доставити ці засоби людині, яка живе далеко від великого міста, перебуває у вимушеному переміщенні, служить у війську, переховується від обстрілів або боїться звертатися по допомогу через стигму.
Україна показує: навіть під час повномасштабної війни безперервність послуг можлива, коли державні установи, медичні працівники, громадські організації та спільноти працюють як одна система.
Інновація — це не лише новий препарат.
Інновація — це система, яка не чекає, поки людина подолає всі перешкоди, а сама знаходить шлях до неї.
