Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF запускає серію Rio Briefs — матеріалів із Ріо про те, як сьогодні змінюється профілактика ВІЛ і що ці зміни означають для людей у Центральній та Східній Європі й Центральній Азії.
30 липня, у п’ятий день AIDS 2026, розмова про майбутнє відповіді на ВІЛ стала особливо гострою.
Частина дня була присвячена закритому експертному обговоренню майбутнього глобальної адвокації. Його деталі залишаються всередині цієї розмови. Але саме запитання, поставлене її учасникам, важливе для всіх: що потрібно змінити, коли старі способи впливу вже не відповідають новій політичній і фінансовій реальності?
Відкрита регіональна дискусія дала на це запитання дуже конкретну відповідь.
Для Центральної та Східної Європи й Центральної Азії криза майбутнього вже настала. І це більше не лише криза фінансування.
Це криза доступу до профілактики й лікування. Криза громадських організацій, які втрачають кошти та фахівців. Криза довіри, прав людини й безпеки. Криза системи, у якій держава часто ще не готова взяти на себе послуги, що роками розвивалися за підтримки міжнародних партнерів і під проводом спільнот.
У регіональній дискусії взяли участь Денис Годлевський з ITPC, Тетяна Дешко з Альянсу громадського здоров’я, Денис Денисенко з Elton John AIDS Foundation та Антон Басенко з INPUD.
Вони говорили про різні частини однієї проблеми: що станеться з людьми, якщо перехід від міжнародного до державного фінансування відбудеться швидше, ніж країни підготують стійкі й доступні системи допомоги?
Денис Годлевський почав із найпростішої та найнебезпечнішої відповіді: насамперед скорочується кількість людей, до яких доходять послуги.
У деяких країнах під час підготовки нових заявок кількість громадських організацій, залучених до надання послуг, уже зменшується вдвічі. Разом із ними зникають виїзна робота, навчання, супровід і контакти з людьми, яких формальна система охорони здоров’я часто не охоплює.
Скорочуються цільові показники. Менше людей отримують профілактику. Із програм вилучають підготовку спільнот і моніторинг якості послуг.
«Перше, що починає провисати, — це охоплення. Якщо кількість громадських організацій у програмі скорочується вдвічі, це означає, що вдвічі менше людей зможуть отримати послуги», — наголосив Денис Годлевський.
Це особливо небезпечно напередодні впровадження нових засобів профілактики ВІЛ тривалої дії.
Можна зареєструвати препарат, закупити перші дози та оголосити про початок програми. Але хто пояснить секс-працівницям у віддалених районах, людям, які вживають наркотики, мігрантам, транс* людям та іншим людям із ключових груп, як працює новий засіб, кому він може підходити і де його отримати?
«Якщо ми вилучаємо з програм навчання, то можемо скільки завгодно говорити про ленакапавір. Люди не знатимуть, навіщо він потрібен, як він працює і що з ним робити. Без цього інновація втрачає сенс», — сказав Годлевський.
Сам препарат ще не створює доступу. Доступ з’являється тоді, коли разом із препаратом існують зрозуміла інформація, підготовлені фахівці, довіра, вибір і можливість поставити запитання без осуду.
Для низки країн регіону нинішні гранти можуть стати останніми перед повним переходом закупівель тестів, антиретровірусних препаратів, засобів для лікування туберкульозу та інших товарів медичного призначення на державне фінансування.
Сам по собі такий перехід необхідний. Держави повинні брати на себе відповідальність за здоров’я людей.
Але перехід без належної підготовки може призвести до перебоїв, зменшення вибору препаратів, втрати громадських послуг і заміни досвідчених організацій виконавцями, які не мають довіри спільнот.
Тому регіон має готуватися не до оптимістичного сценарію, а до ситуації, у якій міжнародна підтримка суттєво скоротиться.
За словами Дениса Годлевського, для цього потрібно забезпечити реєстрацію кількох якісних препаратів у кожній категорії, створити конкуренцію між виробниками, усувати патентні перешкоди та уважно стежити за вартістю реєстрації.
Окремі країни регіону — це невеликі ринки. Якщо кожна з них діятиме самостійно, виробники можуть не побачити достатнього попиту. Спільні закупівлі та регіональна взаємодія можуть забезпечити більший обсяг, нижчу ціну й кращий вибір.
Не менш важливим є моніторинг силами спільнот. Саме він дозволяє побачити, що поодинока відмова у видаванні препарату насправді є системною проблемою в багатьох містах або по всій країні.
«Коли окремий випадок ненадання послуги перетворюється на дані, які показують системну проблему на національному рівні, це починає давати результат», — підкреслив Годлевський.
Але саме моніторинг силами спільнот сьогодні одним із перших втрачає фінансування.
Без нього перебої залишаються невидимими. Порушення прав не потрапляють до звітів. А успішний «перехід» може існувати лише на папері.
Денис Денисенко розповів, як Elton John AIDS Foundation змінює підхід до підтримки регіону.
Фонд зосереджується на трьох напрямах: випробуванні нових рішень, перенесенні успішних моделей до інших країн і подоланні соціальних та структурних перешкод, які не дозволяють людям отримувати вже наявні послуги.
«Ми більше не можемо говорити про інновацію як про можливість. Ми повинні говорити про інновацію як про необхідність», — наголосив Денис Денисенко.
Але в умовах скорочення ресурсів інновацією не обов’язково є новий застосунок, платформа чи препарат.
Інновацією може бути модель, яка дозволяє громадській організації отримувати державне фінансування. Механізм, що усуває юридичну перешкоду. Спосіб забезпечити безперервність лікування під час війни або переміщення. Рішення, яке вже довело свою ефективність в одній країні й може бути перенесене до іншої.
Серед моделей, досвід яких може бути відтворений, Денисенко згадав HelpNowHUB — систему, створену для збереження доступу до лікування та допомоги людям, які були змушені залишити Україну.
Новий підхід також означає, що кожна інвестиція має не просто закривати короткострокову потребу, а допомагати змінювати систему.
«Фінансування стає меншим. Тому ми повинні думати не лише про те, як залучити більше коштів, а про те, як максимально ефективно використати кожен долар», — сказав Денисенко.
Для Elton John AIDS Foundation пріоритетом залишаються організації під проводом спільнот. Але від проєктів дедалі частіше очікуватимуть не тільки безпосереднього надання послуг, а й усунення бар’єрів, зміни правил, декриміналізації та залучення державних коштів.
«Ми залишаємося відданими організаціям під проводом спільнот. Але сьогодні потрібно не лише покривати послуги. Потрібно змінювати систему й усувати те, що заважає людям отримати вже наявну допомогу», — пояснив Денисенко.
Приватна благодійна організація може підтримати випробувальний проєкт, допомогти довести ефективність моделі або підготувати її до розширення. Але вона не може назавжди замінити державу чи компенсувати весь обсяг скороченого міжнародного фінансування.
«Жоден приватний фонд не зможе замінити ресурси, які може й повинна виділяти держава», — наголосив Денисенко.
Тому кожен випробувальний проєкт має відповідати на наступне запитання: що станеться після його завершення? Чи візьме його на себе держава? Чи підтримає Глобальний фонд? Чи може рішення бути розширене до рівня країни?
Інакше навіть успішна модель залишиться коротким винятком, а не новим правилом.
Антон Басенко представив дані INPUD про вплив скорочення фінансування на організації під проводом спільнот і програми зменшення шкоди.
За наведеними ним даними, 59 організацій повідомили про втрату від 26% до 100% бюджету. Майже 40% були змушені скоротити персонал. 64% повідомили про нестачу матеріалів для зменшення шкоди, 77% — про посилення дискримінації, а 64% — про зростання поліцейського тиску та криміналізації.
«Те, що починалося як фінансова криза, сьогодні перетворилося на кризу громадського здоров’я, прав людини й людської гідності», — наголосив Антон Басенко.
Для Центральної та Східної Європи й Центральної Азії це вже не тимчасовий дефіцит коштів. Це ризик системного демонтажу послуг зі зменшення шкоди, які надаються на базі або під проводом спільнот.
Такі організації часто є першим, а іноді єдиним місцем, де людина, яка вживає наркотики, почувається прийнятою, почутою і в безпеці.
«Громадські організації — це іноді єдине місце, де люди, які вживають наркотики, відчувають, що їх приймають і підтримують. Держава має визнати ці організації невід’ємною частиною системи охорони здоров’я», — сказав Басенко.
Інтеграція послуг не повинна означати механічне перенесення зменшення шкоди до звичайної поліклініки.
Якщо люди не довіряють державному закладу, бояться реєстрації, осуду або поліцейського переслідування, послуга формально існуватиме, але залишатиметься недоступною.
Організації під проводом спільнот повинні зберегти свою роль, довіру й автономію, водночас отримавши можливість працювати в партнерстві з державою та фінансуватися з державного або місцевого бюджету.
«Інтеграція — це не просто перенесення послуг зі зменшення шкоди до первинної медичної допомоги. Організації під проводом спільнот усе одно мають залишатися важливою ланкою системи», — підкреслив Басенко.
Антон Басенко окремо наголосив на важливості моніторингу силами спільнот.
Саме його дані часто з’являються задовго до офіційної статистики. Вони першими показують нестачу препаратів, зникнення матеріалів для зменшення шкоди, відмови в послугах, дискримінацію та поліцейський тиск.
Скорочувати такий моніторинг у момент кризи — означає позбавити систему можливості вчасно побачити власні проблеми.
Сьогодні також потрібні ширші партнерства. Організації більше не можуть дозволити собі відмовлятися від співпраці через конкуренцію за гранти або належність до різних мереж.
«Ми повинні перестати працювати відокремлено. Світ фінансування вже ніколи не буде таким, як раніше. Це час широких партнерств і коаліцій», — сказав Басенко.
Приклад Казахстану показав, що об’єднана позиція спільнот може впливати навіть на рішення, які раніше здавалися остаточними.
Коли в заявці фактично не залишилося належної ролі для організацій, що представляють людей, які живуть із ВІЛ, кілька спільнот виступили разом. У результаті заявка була повернута на перегляд, а їхні зауваження — включені.
«Коли ми об’єднуємося, ми можемо змінювати рішення. Для нашої країни це був унікальний випадок», — наголосив Басенко.
Окремою темою стала опіоїдна агоністична терапія.
Сам термін «замісна терапія» досі дозволяє опонентам описувати лікування як нібито «заміну одного наркотику іншим». Така мова підтримує стигму й політичний опір доказовому лікуванню.
Перехід до людиноцентричної та науково коректної назви — опіоїдна агоністична терапія — є частиною зміни ставлення до самої програми.
Але зміни мови недостатньо без подолання криміналізації.
Навіть найкраща програма профілактики чи лікування не працюватиме, якщо людина ризикує бути затриманою, переслідуваною або приниженою дорогою до пункту допомоги.
Тому адвокація декриміналізації, перегляд каральних норм і зменшення поліцейського тиску — не окремі правозахисні питання. Це умови ефективної відповіді на ВІЛ.
Дискусія завершилася розмовою про доступ до нових засобів профілактики ВІЛ тривалої дії.
У деяких країнах уже триває підготовка до реєстрації ленакапавіру. Але сама реєстрація ще не означає, що люди отримають препарат.
Якщо в бюджеті не передбачено жодної дози, немає коштів на підготовку спільнот і не ведеться бюджетна адвокація, інновація залишиться лише записом у державному реєстрі.
Міжнародний або приватний фонд може підтримати перші проєкти й допомогти показати, як працює новий засіб. Але сотні тисяч людей зможуть отримати профілактику тривалої дії лише тоді, коли вона стане частиною державних програм і бюджетів.
Саме тому країнам потрібно вже зараз планувати закупівлі, готувати настанови, навчати фахівців, залучати спільноти та пояснювати людям доступні варіанти профілактики.
Інакше регіон знову побачить науковий прорив лише зі сцени міжнародної конференції.
Підсумовуючи дискусію, Тетяна Дешко наголосила, що Центральна та Східна Європа й Центральна Азія надто часто залишаються поза глобальними планами — і через особливості епідемії, і через скорочення фінансування, і через нерівний доступ до нових препаратів.
«Наш регіон особливий. На жаль, ми випадаємо із загальної картини — і щодо епідемічної ситуації, і щодо втрати фінансування, і щодо доступності нових препаратів та послуг», — сказала Тетяна Дешко.
Але наступна конференція не повинна знову завершитися розмовою лише про можливості, реєстрацію чи невеликі випробувальні проєкти.
«Дуже хотілося б, щоб на наступній конференції ми говорили вже не просто про можливості чи окремі проєкти, а про сотні тисяч людей, які отримують профілактику ВІЛ тривалої дії та сучасне лікування», — підсумувала Дешко.
Для цього регіону потрібні не ще одна декларація і не ще одна обіцянка «нікого не залишити позаду».
Потрібні зареєстровані й доступні препарати. Конкуренція виробників. Державне фінансування організацій під проводом спільнот. Моніторинг якості послуг. Декриміналізація. Гнучкі кошти на перехідний період. Регіональні закупівлі. І спільна адвокація, здатна перетворити досвід окремої людини на системну зміну.
Скорочення фінансування не повинно означати скорочення прав.
Інтеграція не повинна означати зникнення спільнот.
Перехід на державне фінансування не повинен означати переривання лікування.
А реєстрація нового препарату не повинна залишатися перемогою лише на папері.
Центральна та Східна Європа й Центральна Азія не просять окремого майбутнього.
Регіон вимагає не бути викресленим із майбутнього профілактики та лікування ВІЛ.
