За даними ЮНЕЙДС, регіон Східної Європи та Центральної Азії залишається єдиним у світі, де триває зростання смертності внаслідок СНІДу. Нещодавні дослідження підтверджують, що люди часто уникають звертатися до лікаря через страх осуду та дискримінації у зв’язку з діагнозом або способом життя. Щоб захистити здоров’я кожного – потрібно захистити право кожного на здоров’я. Таким є гасло 1 грудня цього року «Обирайте правильний шлях – шлях прав людини». Що це означає на практиці знають лікарі й лікарки, які працюють у сфері ВІЛ-інфекції. Ми поговорили з однією із таких лікарок – Світланою Попович, координаторкою програм ВІЛ при департаменті з координації, реалізації та моніторингу проєктів у галузі охорони здоров’я. Світлана почала свій шлях як лікарка-практик у 2003 році і зараз прагне створити систему, вільну від стигми та дискримінації.
Світлано, як ви потрапили в сферу ВІЛ-інфекції?
Чесно кажучи, в інституті я дуже боялася інфекційних хвороб. У 90-х ВІЛ сприймався як «чума 20 століття» – щось страшне і неминуче смертельне. Ніколи в житті не думала про те, що моя майбутня професія, взагалі, напевно, моє життя надалі буде пов’язане з ВІЛ-інфекцією.
Як це сталося?
Я за фахом терапевт, і мені завжди здавалося, що терапевт має вміти лікувати все. Після закінчення інституту я влаштувалася в шкірвендиспансер. У березні 2003 року туди перевели відділення для людей, які живуть з ВІЛ з інфекційної лікарні. За кілька місяців головний лікар попросив мене тимчасово замінити завідувача цим відділенням, оскільки той поїхав на курси в Румунію, щоб навчитися нових методів лікування ВІЛ. Я була молодою, і не змогла відмовитися, хоча дуже боялася.
Скільки вам тоді було років?
23 роки, я тільки закінчила резидентуру. Завідувач, перед тим як поїхати, вручив мені ключі від кабінету і справи пацієнтів, сказавши: «Удачі, все буде добре». Пам’ятаю, як замкнулася в кабінеті і довго не наважувалася вийти, бо знала про ВІЛ лише те, що це дуже страшно. Але я зібралася з силами, одягла рукавички, маску і пішла до хворих. У першій палаті була жінка з маленькою дитиною. Я запитала, чи хворіє дитина, і вона відповіла: «Так, це наша дівчинка Даша, вона теж народилася з ВІЛ». Ці люди були настільки милими, і мені так захотілося допомогти дівчинці Даші, що відтоді я залишилася в цій сфері.
Чи були у вас страхи після першого дня роботи з пацієнтами, які живуть з ВІЛ?
Усі страхи зникли майже миттєво. Раніше я уявляла, що люди, які живуть з ВІЛ – це люди з жахливими симптомами і неблагополучним минулим. Але побачивши маму з дитиною, я зрозуміла: це такі самі люди, і вони потребують моєї допомоги. У той момент я усвідомила, що це просто хвороба, з якою потрібно боротися. Бажання допомагати стало ще сильнішим, коли наш завідувач повернувся з курсів і сказав, що у цих людей з’явився шанс завдяки новим лікам. Це було справжнє диво.
Ваша робота охоплює не тільки сім’ї з дітьми. Як ви ставитеся до пацієнтів із ключових груп ризику – людей, які вживають наркотики, або тих, хто працює в секс-бізнесі?
Так, на початку 2000-х основна маса наших пацієнтів – це люди, які вживають наркотики. Багато з них були активними на той момент, що ускладнювало лікування. Схеми терапії тоді були складнішими, але я завжди вірила, що кожна людина, незалежно від її минулого, заслуговує на якісну медичну допомогу. Це почуття відповідальності за пацієнтів залишається зі мною досі.
Рівень стигми все ще залишається високим скрізь, включно з Молдовою. Чого, на вашу думку, не вистачає, щоб покінчити з нею?
Я не можу сказати, що він залишився на тому рівні, як він був у 2000-му, все таки зміни відбуваються. Набагато рідше і набагато менше наші пацієнти говорять про те, що їм десь відмовили в допомозі. Часто це пов’язано зі страхом інфікуватися, особливо в хірургів та акушерів-гінекологів. Їхній страх зрозумілий, але ми постійно нагадуємо про наявність постконтактної профілактики, яка може запобігти інфікуванню. Сучасні схеми профілактики набагато простіші і практично не викликають побічних ефектів. Попри це, брак інформації та розуміння продовжує підтримувати високий рівень страху та стигми.
Що ще підживлює стигму?
Є застарілі закони, які потребують перегляду, наприклад, закон про ВІЛ/СНІД 2007 року. Ми хочемо скасувати адміністративну відповідальність за інфікування, оскільки це має регулюватися загальною статтею про нанесення шкоди, як і інші хвороби. Важливо зазначити, що Республіка Молдова, готуючись до вступу в ЄС, уже переглянула багато законів відповідно до європейських стандартів, що сприяє зниженню стигми. Наприклад, закон про права пацієнтів захищає конфіденційність даних, включно з діагнозами, що актуально не тільки для ВІЛ-інфекції.
Які зміни відбулися відтоді у сфері лікування ВІЛ?
У цій царині відбуваються такі швидкі зміни та покращення. Мені здається, в жодній іншій галузі медицини немає таких стрімких прогресів. Сьогодні 90% пацієнтів у Молдові починають лікування протягом перших 7 днів після встановлення діагнозу. Препарати зараз набагато кращі, з мінімальними побічними ефектами. Раніше все було інакше – ліки були складнішими, вимагали суворого дотримання режиму. Сьогодні ми мріємо про доступну ін’єкційну терапію, яка стане черговим кроком у лікуванні ВІЛ.
У Молдові сьогодні будь-яка людина може отримати послуги у зв’язку з ВІЛ?
Так, сьогодні незалежно від того, законно ти перебуваєш на території країни чи ні, людина може отримати лікування. Зараз це особливо актуально в контексті біженців – багато хто з них не знає, що може отримати допомогу безкоштовно. Але не всі про це знають. Багато людей, які живуть із ВІЛ, знають, що все, пов’язане з ВІЛ, – діагностика, лікування, медичний нагляд – повністю безоплатно, незалежно від наявності страховки. Кожна людина, яка підозрює у себе ВІЛ, може отримати тестування – чи то купівля тесту, чи то його безкоштовне надання. Що швидше людина дізнається про свій статус, то швидше вона почне лікування, і це її право – отримати медичні послуги якомога простіше і доступніше.
А що вам особисто дає сили та інтерес продовжувати роботу в цій сфері?
Сили мені дає зворотний зв’язок від пацієнтів. Я пам’ятаю, як у 2003 році пацієнти запитували, скільки їм залишилося жити, і ми не могли дати точної відповіді. Потім, коли з’явилася терапія, ми говорили: 5-6-7 років. А тепер ми разом із цими пацієнтами старіємо.
Мене знаходять в інстаграмі й пишуть: «Світлано Костянтинівно, ви пам’ятаєте мене? Я одружилась, у мене здорова дитина» – це, напевно, допомагає продовжувати працювати в цій царині й робити якомога більше нового і кращого, щоб усе-таки ці люди були щасливими.
Текст: UNAIDS ЄЕСА
Фото: Руслан Шолкан