У межах регіональної інформаційно-адвокаційної кампанії «Голоси СЄЦА на AIDS 2026», яку VirusOFF реалізує за підтримки Офісу UNAIDS у регіонах СЄЦА та Азії і Тихого океану, ми говоримо з експертками, активістками та представницями спільнот про майбутнє профілактики ВІЛ у Східній Європі та Центральній Азії.
Одна з ключових тем кампанії — відповідь на ВІЛ силами спільнот в умовах кризи, міграції, звуження громадянського простору та нестабільного фінансування. Для людей із ключових спільнот формальна наявність послуг ще не означає реального доступу до них. На шляху до профілактики, тестування, лікування та підтримки часто стоять страх, стигма, дискримінація, криміналізація та небезпечне середовище.
Про те, чому декриміналізація є частиною ефективної відповіді на ВІЛ, яку роль відіграють організації спільнот і що має прозвучати від регіону СЄЦА на AIDS 2026, VirusOFF поговорив із Любов’ю Воронцовою, радницею з питань взаємодії зі спільнотами та адвокації Євразійської жіночої мережі з питань СНІДу (EWNA) і представницею кампанії Rise & Decriminalize.
Любо, ми вже говорили з тобою про Rise & Decriminalize у 2024 році — одразу після запуску кампанії та під час пресконференції. Тоді це звучало як дуже важливий адвокаційний старт. Як би ти сьогодні описала, що таке Rise & Decriminalize, що змінилося з моменту запуску і чому тема декриміналізації залишається критично важливою для регіону СЄЦА?
Rise & Decriminalize — це простір, де ми обговорюємо новини, які стосуються всіх ключових груп. Це простір, де ми говоримо про криміналізацію, про наші спільноти й про все, що впливає на їхню безпеку, права та доступ до послуг.
За останній рік у нас посилився блок, присвячений криміналізації громадянських активістів і активісток у нашому регіоні. Це особливо важливо з огляду на посилення контролю за іноземним фінансуванням у багатьох країнах.
Ми також запустили систему моніторингу й підготували перший регіональний звіт про звуження громадянського простору. У ньому ми описуємо процеси, які зараз відбуваються в регіоні. За результатами моніторингу ми бачимо, що громадянський простір продовжує звужуватися.
Якщо дивитися на політичний контекст, під тиск потрапляють журналістські організації, правозахисні організації, а поруч із ними — організації, які захищають права ЛГБТІК+ спільнот, права жінок, права секс-працівниць та інших спільнот, що стикаються з маргіналізацією та вразливістю.
Ми бачимо, що організації починають змінювати свою роботу, щоб зменшити ризики. Організації, які раніше відкрито реєструвалися як організації, що допомагають людям, які живуть з ВІЛ, жінкам, феміністські організації, ЛГБТІК+ організації, зараз змінюють профілі своєї роботи. В останні два роки ми бачимо багато самоцензури в публічній звітності, тому що люди й організації почуваються небезпечно.
Але попри цей тиск спільноти продовжують працювати. Вони об’єднуються в коаліції, продовжують збирати кейси порушень прав, залишаються видимими на міжнародних і регіональних майданчиках. Іноді ми говоримо голосом одне одного, тому що комусь говорити небезпечно. Але ми все одно говоримо, і це важливо.
У цьому сила коаліції та сила таких рухів, як Rise & Decriminalize: іноді ми можемо стати голосом одне одного.
Як звуження громадянського простору впливає на профілактику ВІЛ, тестування та доступ до послуг?
Є прямі приклади, такі як криміналізація секс-роботи або криміналізація, що впливає на ЛГБТІК+ спільноти. У таких умовах стає неможливо створювати інформаційні простори, канали комунікації, поширювати інформацію. А ми знаємо, що інформування — це дуже важлива частина профілактики.
Природно, ми не можемо говорити про сталість за рахунок державного бюджету, якщо державний бюджет не може підтримувати те, що заборонено законом у країні. У таких умовах ми вже не можемо говорити ні про transition, ні про передачу фінансування послуг від Глобального фонду державі. Тут просто не може бути мови про реальну сталість.
Другий момент — це звуження можливостей для отримання міжнародного фінансування. Одразу постає питання послуг із захисту прав людини та послуг community-led monitoring. Якщо отримувати фінансування з того самого джерела, чиї послуги ми маємо моніторити і щодо яких маємо надавати зворотний зв’язок, це конфлікт інтересів.
Ми — частина громадянського суспільства. Ми не просто частина системи охорони здоров’я. Будь-якому громадянському суспільству потрібен простір для висловлення позиції та захисту прав. У наших країнах практично неможливо організовувати мирні зібрання або акції прямої дії. Зараз ми не можемо цього робити, а це теж важлива частина нашої роботи.
Є й фінансові питання. Іноді небезпечно просто отримувати гроші. Навіть якщо якась організація хоче нас підтримати, ми не завжди можемо отримати фінансування. Наприклад, у Грузії вже виникають серйозні труднощі з цим.
Чому для жінок, секс-працівниць, жінок, які вживають наркотики, жінок, які живуть з ВІЛ, та інших ключових спільнот питання безпеки залишається першим бар’єром ще до отримання будь-яких послуг?
Групи, які ти перелічила, — це в більшості випадків люди, які або вже були в ситуаціях насильства, або зараз перебувають у ситуаціях насильства. Насильство, дискримінація, стигматизація та криміналізація — це все частини одного процесу. І це великий бар’єр для отримання послуг.
Якщо говорити на прикладах, ми проводили дослідження з моніторингу різних видів насильства. Більше половини жінок, які живуть з ВІЛ, які брали участь у цьому дослідженні й перебували в ситуаціях насильства, говорили, що насильство почалося саме після встановлення діагнозу. Тобто понад 50% жінок повідомляли, що ситуації насильства більшою мірою відбувалися з ними після того, як вони дізналися про свій ВІЛ-статус.
ЛГБТІК+ спільноти, зокрема трансгендерні люди та транс-спільноти, — це люди, які в наших країнах щодня перебувають у високому ризику насильства.
Тому іноді потрібно докладати подвійних, а якщо говорити про інтерсекційність — потрійних зусиль, щоб отримати доступ до послуг. Якщо я жінка, якщо я вживаю наркотики, якщо я іноді практикую секс-роботу, якщо я живу з ВІЛ, наскільки мені буде складніше отримати послуги порівняно із соціалізованим цисгендерним гетеросексуальним чоловіком? Набагато складніше.
Тому це все ще питання доступу до медицини. Із самою медициною в нас зараз більш-менш нормально: є препарати, є тести. З цим ми впоралися. Тепер нам потрібно, щоб люди дійшли до цих послуг. А ось це вже головне питання.
Чи залишаються організації на базі спільнот, рівні консультанти й консультантки першою точкою входу для отримання послуг? Чи медичні заклади зараз уже викликають більше довіри, ніж, наприклад, п’ять років тому?
Залишаються. І залишатимуться завжди. Організації спільнот завжди будуть першими у профілактиці та тестуванні. Лікування може залишатися медичним питанням. У якихось випадках PrEP також може частково переходити на рівень спільнот. Але первинний доступ завжди буде ефективнішим саме через спільноти.
Навіть у країнах із низьким рівнем криміналізації є центри, drop-in centres, простори безпечного вживання. Це завжди залишається важливою послугою.
Спільноти завжди будуть першою точкою входу до послуг, тому що спільноти, які стикаються з маргіналізацією, є частиною суспільства. Вони завжди були й будуть. Це не добре і не погано — це просто реальність. Секс-робота існувала задовго до нас і буде існувати після нас. Вживання наркотиків, можливо, колись трансформується в щось інше, але точно не найближчим часом.
Навіть коли рівень ВІЛ-епідемії буде низьким, навіть коли ми нарешті зможемо значно знизити кількість нових випадків ВІЛ, нам усе одно будуть потрібні спільноти, щоб зберегти цей успіх.
Зараз спільноти потрібні для того, щоб почати щось робити з ВІЛ-епідемією в регіоні Східної Європи та Центральної Азії. В умовах криміналізації люди відходять дедалі глибше й далі від послуг, і тільки спільноти можуть до них достукатися.
В умовах війни в нашому регіоні, нестабільності та скорочення донорського фінансування які послуги мають залишатися на постійній підтримці й стало фінансуватися, щоб люди не випадали із системи?
Лікування, профілактика та тестування мають фінансуватися завжди. Це взагалі не обговорюється.
Зараз перед нами стоїть питання профілактики: як її робити і як її здійснювати. І тут дуже важливим стає стале фінансування систем спільнот.
Як це реалізувати — для мене зараз питання трансформації. Так, отримувати державні кошти на профілактику й тестування для спільнот — це непогано. У нас є країни, які досягають значних успіхів у цьому й працюють із державою. Це також один зі способів змінювати ставлення держави до нашої роботи.
Якщо ми раніше не працювали за державні кошти, як держава може побачити нашу ефективність і зрозуміти, що ми є важливою частиною процесу протидії епідемії? Тільки через співпрацю, через спільну роботу, через помилки й навчання на них.
У цьому сенсі вихід Глобального фонду — це і погано, і не лише погано. Це наша реальність. Це те, з чим нам усім зараз доведеться справлятися.
Але другий момент, про який я вже говорила: сталість неможлива без безпеки. Без безпеки й без дотримання прав людини. Якщо права людини не дотримуються, якщо базові політичні та соціальні права не реалізуються, ми не можемо говорити про сталість послуг із лікування, профілактики та тестування на ВІЛ.
Що міжнародні донори та партнери часто недооцінюють, коли говорять про сталість ВІЛ-сервісів у нашому регіоні?
Саме те, про що я сказала: сталість неможлива без безпечного громадянського простору та сильних організацій спільнот. Це неможливо.
Якщо ми говоримо про перехід від фінансування Глобального фонду до державного фінансування, ми не можемо робити це без посилення громадянського суспільства. Спочатку нам потрібно переконатися, що в країні залишається справді сильне громадянське суспільство, яке може працювати і якому безпечно працювати.
Якщо активісти й активістки зазнають тиску, якщо в нас немає можливості працювати, то навіть якщо вкладати гроші в сталість спільнот, це не працюватиме.
Спочатку — права людини. Потім — сталі системи спільнот: сильні національні організації, сильні регіональні організації, сильні локальні організації, які мають потенціал для реалізації всіх цих послуг. Тоді ми можемо говорити про сталість.
Сталість лише на базі державних послуг неможлива. Хто тоді даватиме зворотний зв’язок державі? Ми опинимося в умовах монополії, і тоді, найімовірніше, не зможемо говорити ні про якість послуг, ні про завершення епідемії.
Який досвід кампанії Rise & Decriminalize може бути важливим для інших регіонів світу, де криміналізація та стигма все ще блокують доступ до ВІЛ-послуг?
Один із головних уроків — боротьба з криміналізацією потребує об’єднання й коаліції.
Тут є кілька факторів. По-перше, посилення тиску. По-друге, необхідність об’єднуватися в коаліції, щоб ефективно використовувати ресурси, яких зараз не так багато. І, звичайно, інтерсекційність.
Якщо людина має кілька поведінкових особливостей, діагнозів, залежностей або ідентичностей, неможливо вирішити проблему, декриміналізувавши лише щось одне — наприклад, передачу ВІЛ або секс-роботу. Проблема доступу й дотримання прав людини так не вирішиться.
Ще один важливий досвід — це моніторинг і фіксація порушень, те, що ми називаємо “name and shame”. Ми говоримо про те, що відбувається, і це дуже важливо.
Також у нас є хороший досвід роботи з різними міжнародними механізмами з прав людини. Іноді національна адвокація небезпечна, і тоді можна виходити на різні комітети договірних органів ООН та інші міжнародні механізми.
Ми можемо бути голосом одне одного й використовувати міжнародні механізми тоді, коли комусь небезпечно говорити всередині своєї країни.
Що має прозвучати від спільнот нашого регіону на AIDS 2026 — про декриміналізацію, доступ до послуг і роль спільнот?
Головна думка дуже проста: ми не зможемо покласти край ВІЛ-епідемії в умовах криміналізації.
Поки люди продовжують зазнавати кримінального переслідування за те, ким вони є, як вони живуть або які медичні послуги отримують, ми не зможемо покласти край епідемії.
Декриміналізація має бути частиною стратегії громадського здоров’я.
Ми бачимо, наприклад, що в новій Політичній декларації немає жодного слова про декриміналізацію. Але без цього неможливо рухатися далі.
І якщо говорити про організації спільнот, ми не маємо розглядатися як підрядники, які просто виконують технічне завдання. Ми маємо бути рівноправними партнерами.
Ми краще знаємо наші потреби. Ми знаємо, що відбувається. І ми здатні забезпечувати доступ до медичних послуг через призму прав людини. Саме тоді відповідь буде сталою.
