Засідання високого рівня ООН з питань ВІЛ/СНІДу завершилося підтримкою нової Політичної декларації щодо ВІЛ і СНІДу. Документ підтверджує глобальну мету — покласти край СНІДу як загрозі громадському здоров’ю до 2030 року — та визначає політичні орієнтири для наступного етапу міжнародної відповіді на ВІЛ.
Декларацію було ухвалено у непростий момент: міжнародне фінансування скорочується, багатостороння співпраця зазнає тиску, а в різних країнах посилюються антиправові тенденції. Попри це, більшість держав-членів ООН підтвердили, що досягнутий прогрес у відповіді на ВІЛ необхідно не лише зберегти, а й прискорити.
Новий документ відображає ключові напрями Глобальної стратегії зі СНІДу на 2026–2031 роки. Серед пріоритетів — розширення справедливого доступу до тестування, лікування та профілактики ВІЛ, подолання дефіциту фінансування, захист прав людини та гендерної рівності, доступ до сучасних лікарських засобів і технологій, а також розвиток стійких національних систем відповіді на ВІЛ.
Для країн Східної Європи та Центральної Азії ці зобов’язання мають особливе значення. Регіон продовжує стикатися з наслідками війни, міграції, економічної нестабільності, стигми та нерівного доступу до медичних і соціальних послуг. У багатьох країнах саме міжнародна підтримка та робота громадських організацій роками забезпечували доступ до профілактики, тестування, лікування, супроводу та допомоги для людей, яких державні системи часто не досягають.
Тому питання стійкості сьогодні — це не лише питання бюджетів. Це питання того, чи зможуть люди продовжувати отримувати антиретровірусну терапію без перерв, чи будуть доступними PrEP, PEP, тестування, презервативи, зменшення шкоди, психосоціальна підтримка та навігація в системі охорони здоров’я. Це також питання довіри: люди звертаються по допомогу туди, де їх не засуджують, де дотримуються конфіденційності та де розуміють реальні бар’єри, з якими стикаються ключові спільноти, мігранти, біженці, жінки, молодь і люди, які живуть з ВІЛ.
Важливим сигналом нової декларації стало підтвердження центральної ролі спільнот і громадянського суспільства. Саме спільноти допомагають знаходити людей, які залишаються поза офіційними системами, підтримують прихильність до лікування, виявляють прогалини в послугах і домагаються підзвітності. Для СЄЦА це особливо критично: без організацій, очолюваних спільнотами, неможливо говорити ні про реальний доступ, ні про ефективну профілактику, ні про досягнення цілей 2030 року.
Держави також наголосили, що мобілізація внутрішніх ресурсів і міжнародна солідарність мають посилювати одна одну, а не замінювати. Це принципово важливо для країн, де перехід до національного фінансування вже відбувається або лише планується. Такий перехід має бути керованим, справедливим і безпечним для людей, а не призводити до закриття сервісів, втрати довіри та зростання нових випадків ВІЛ.
Наступні п’ять років стануть вирішальними. Політичні декларації самі по собі не змінюють життя людей — це роблять інвестиції, доступні послуги, дієві партнерства, захист прав і участь спільнот у прийнятті рішень. Але нова декларація ООН задає важливу рамку: відповідь на ВІЛ має залишатися глобальним пріоритетом, а мета 2030 року все ще досяжна, якщо країни діятимуть не декларативно, а практично.
Для Східної Європи та Центральної Азії це означає одне: профілактика, лікування та підтримка мають бути стійкими, доступними й заснованими на правах людини. Без цього неможливо ні зберегти досягнутий прогрес, ні рухатися далі.