Голову правління громадської організації “СПЕКТР ХАРКІВ” Василя Малікова війна застала в рідному Харкові. З того часу правозахисник не залишав країну, а продовжував допомагати представниками ЛГБТ-спільноти. І якщо до війни в основному до переліку послуг організації входили консультації психолога, юриста, соціального працівника, перенаправлення до лікарів та профілактика ВІЛ, то з настанням війни цей перелік розтягнувся до нескінченності. Серед донорів, які також допомагали бенефіціарам організації – virusoff.info та ViiV Healthcare. Про те, чому будь-яка допомога важлива, коли в країні воєнний стан і що буде після закінчення війни, – Василь Маліков розповів в інтерв’ю для www.virusoff.info.
Я так розумію, що ви зараз в Україні, чому ви й досі не поїхали?
Це неочікуване питання. Спробую пояснити. Мені здається, що деякі рішення для мене є досить природними. Наприклад, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, я протягом кількох днів ще знаходився в Харкові – 40-50 км до кордону з росією. І коли ракети почали вибухати буквально біля мого будинку, і весь він ходуном ходив, мені вдалося евакуюватися до Дніпра завдяки моєму другові та соратнику в ЛГБТ-активізмі та його колегам. У машині дорогою до Дніпра я продовжував консультувати людей телефоном та онлайн, і найчастішим питанням на той момент для ВІЛ-позитивних людей було: «Де взяти АРВ-терапію?». Так вийшло, що ці перші дні я був на зв’язку онлайн 24/24 і був сполучною ланкою між медичним персоналом Центрів СНІДу, які продовжували працювати, і людьми, які не знали до кого звернутися, куди йти та що робити. Адже телефон реєстратури не працював і неможливо було отримати хоч якусь інформацію. Це було несподівано та незаплановано і все відбувалося само собою. І, мабуть, це приклад того, що деякі рішення ухвалюються спонтанно. Просто перед тобою постає завдання й ти його вирішуєш.
У мене ніколи не виникало питання залишатися в Україні чи їхати, бо я вже був в Україні. Це моя країна, тут я народився, тут працюю та допомагаю людям.
Після мого переїзду до Дніпра, де я кілька місяців жив у прихистку, я паралельно займався його адмініструванням. Ідеться про прихисток, створений за підтримки Alliance.Global після початку повномасштабної війни. Подібні прихистки також були відкриті в Чернівцях та Києві. Тут я провів кілька місяців. За цей час продовжував їздити до Харкова, бо там я отримував доконтактну профілактику для постояльців прихистка та тих, хто туди приходив по допомогу. У середині травня я остаточно повернувся додому до Харкова.
Яку допомогу вам надавав проект virusoff.info та ViiV Healthcare та наскільки вона була важлива для вас?
Ви знаєте, будь-яка допомога є важливою, це точно. У моєму розумінні немає значної чи незначної допомоги. Кожна допомога знаходить свого отримувача. Ми розпочали з того, що формували продуктові набори для ЛГБТ-людей у Харкові. Це було вкрай важливо для них у той момент. Хочу зазначити, що подібна допомога – це не лише для того, щоб забезпечити людей продуктами. Адже ми покривали цю потребу лише частково. Це й про те, що ЛГБТ-люди таким чином відчувають підтримку в кризовий час. Загалом дуже важливо, щоб ця спільнота відчувала, що є підтримка ззовні. Начебто це відбувається тут на місці, але це пов’язує ЛГБТ-людей у Харкові та решту світу, що дозволяє відчувати, що ти не один, що з тобою солідарні.
Крім продуктових наборів завдяки підтримці virusoff.info і ViiV Healthcare ми надавали матеріальну допомогу. Наприклад, у хлопців у кого є робота, не завжди вистачає грошей до наступної зарплати. А є витрати, які ти ніяк не можеш відкласти: мобільний зв’язок, наприклад. Також бували ситуації, коли людина, вимушено переселена, влаштовувалась на роботу, але грошей до першої зарплати їй не вистачає, а їй треба сплатити комунальні рахунки. Або вона влаштувався на роботу, але їй потрібний базовий одяг. Наприклад, у нас був такий хлопець, він влаштувався кухарем і йому потрібно було купити кілька комплектів форми. У кожного нашого бенефіціарію різні потреби і той факт, що в нас з’явилися різні інструменти для їх задоволення – дуже важливий.
Розумію, що питання дивне, але все ж таки – як війна змінила вас, як вплинула на вашу роботу? Таке відчуття, що до неї вже всі звикли.
Я не хочу думати про призвичаєння до війни, це не та річ, до якої можна звикнути. Мені здається, що війна – це не те, що змінює людей. Як і будь-яка кризова ситуація, вона розкриває людей і в якомусь сенсі дозволяє їм діяти відповідно до їхніх цінностей. Тому в моєму розумінні війна навряд чи може сприяти якимось змінам. З іншого боку, у нашій роботі та повсякденному житті з’явилася гуманітарна підтримка. Ми цим не займалися до війни у такій формі та в таких обсягах. Зараз ми стали дуже багато працювати всередині спільноти, щоб зміцнювати зв’язки між людьми. Війна, на жаль, зруйнувала їх, багато хто був змушений виїхати зі звичного середовища. Так ось сьогодні одна з цілей нашої роботи – відновити їх.
Раніше основний акцент у рамках нашої роботи ми ставили на проведенні освітніх чи дозвільних заходів. Цей пріоритет нікуди не подівся. Просто ми почали робити щось ще. Також не можу не відзначити просто неймовірну згуртованість та активність серед волонтерів. З початку війни нам допомагала величезна кількість людей на волонтерських засадах і це дуже цінно, коли люди роблять свій внесок у те, щоб допомогти собі та іншим. Це просто чудово! Значні зміни у спільноті неможливі без самих людей зі спільноти. Війна змусила нас переконатися у цьому.
Чи не думаєте ви, що після війни вся ця безпрецедентна підтримка просто випарується?
Тут ми стикаємося зі ще однією ілюзією, що як тільки війна закінчиться, все відразу стане добре. Саме закінчення війни, коли перестануть гинути люди, коли перестануть відбуватися руйнування – це значний і позитивний результат. Але це не означає, що криза, викликана війною, закінчиться в момент закінчення воєнних дій. На жаль, ні, це так не працює. Ми зараз це розуміємо. Наприклад, у деяких людей зі спільноти, наших колег, волонтерів, був запас міцності, та зараз ми бачимо, як він повільно вичерпується. Навіть я бачу, що дедалі більше й більше втомлююся. Такого обсягу роботи, який з’явився в нас від початку війни, його не було ніколи. Це важко й на щастя, зокрема завдяки волонтерській підтримці, ця ноша стає підйомною. Але вона все одно досить велика. І ця ноша не поменшає в момент закінчення війни, на превеликий жаль. Дуже багато людей потерло звичне коло спілкування, вони багато разів переїжджали, і відновлювати все це дуже важко. Тому робота продовжиться після закінчення війни. І я дуже сподіваюся, що підтримка ззовні продовжиться. Багато років знадобиться на те, що відновити все, що було нажито та напрацьовано роками. Але ми не втрачаємо віри в те, що це станеться.
Олена Держанська