Чому після терміну в жіночій колонії повертатися туди за власним бажанням? А щоби захистити право жінок на здоров’я у місцях позбавлення волі. Історія Наталії Мінаєвої
«Я була приголомшена, яка це була в’язниця»: Казахстан vs Копенгаґен
— Одного разу нам організували робочий візит до в’язниці в Копенгаґені, і я була приголомшена тим, яка це була в’язниця! Півтораспальне ліжко, комп’ютер. Інтернету немає, але можна вивчати різні програми. Тут багато вільного часу, навіщо просто сидіти? — розповідає Наталія Мінаєва, казахстанська активістка з міста Теміртау, яка бореться за права людей у в’язницях.
Наталі є, з чим порівнювати. Сама вона провела в ув’язнені 12 років: вживання наркотиків та кримінальні знайомства тричі з 1998 року приводили її за ґрати. І не просто за ґрати, а ще й до суворо ізольованого барака в жіночій колонії селища Коксун для ВІЛ-позитивних, куди засуджених привозили з усього Казахстану. Незадовго до цього країну захопила епідемія наркоспоживання, а потім — і ВІЛ-інфекції. Адміністрація колонії боялася жінок із ВІЛ, їм було заборонено контактувати з іншими ув’язненими та навіть працювати потрібно було на окремому городі.
— Нас відокремили, усі на нас дивилися як на смертників, ніхто нічого про ВІЛ не знав, — згадує Наталія.
Їй пощастило більше, ніж іншим ув’язненим із ВІЛ, які не дожили до сьогодні, померши від СНІДу, туберкульозу чи передозування. Наталія не лише вижила, а й знайшла себе на волі — і тепер допомагає вижити та повірити у себе жінкам, на місці яких була сама.
Сьогодні вона керує громадським об’єднанням «Нұрсенім», у неї за спиною — понад 10 років роботи у сфері підтримки вразливих груп населення Казахстану. Як параюристка Наталія консультує з питань порушення прав людини з боку поліції та домагається доступу до медичних послуг для вразливих груп. Як учасниця Національного превентивного механізму з Карагандинського регіону Наталія багато разів з метою моніторингу відвідувала закриті та виправні установи Казахстану.
Наталя приїздила з правозахисною місією і до колонії, де колись відбувала покарання — до Коксуна. І ще приїде неодноразово — щоб підтримати «дівчат» (так вона їх називає) перед звільненням і переконати тих, хто не хоче лікувати ВІЛ-інфекцію, приймати АРВ-терапію.
Право на здоров’я у в’язниці Казахстану: прогрес та виклики
Ще десять років тому становище ув’язнених з ВІЛ у Казахстані було близько до катастрофічного: доступу до профілактики, діагностики та лікування хронічних захворювань, у тому числі ВІЛ та гепатиту, практично не було. Ув’язнені з цим діагнозом зазнавали дискримінації.
Завдяки таким правозахисникам, як Наталія, та її колегам з Національного превентивного механізму (який діє в країні з 2014 року) ситуація з доступом до охорони здоров’я у місцях позбавлення волі покращала. Сьогодні ув’язнені переважно забезпечені АРТ, а також отримують лікування від туберкульозу.
Але й проблеми теж лишаються.
— Гепатит у засуджених не лікують, а багато хто цього хоче. У колонії просто не вистачає конвою, щоб вивезти їх до поліклініки для діагностики. Потрапити на прийом до вузького фахівця практично неможливо, – розповідає Наталія Мінаєва. — У нас була 2024 року зустріч із Уповноваженим з прав людини, з депутатами Казахстану, і ми там порушували це питання. Нам пообіцяли, що у колоніях розпочнеться діагностика та лікування гепатиту В.
Нещодавно Наталії дзвонила мама одного з ув’язнених і буквально плакала в слухавку про те, що її син має ВІЛ, гепатит С та прогресуючий цироз, і що «він помре там».
— Ми з нею звернулися до Управління охорони здоров’я Карагандинської області, щоб вжити негайних заходів для його лікування. Їй потім зателефонували та сказали, що готують документи на його актування (звільнення за станом здоров’я). Його актували, я вже на волі з ним зустрілася, він почав приймати АРВ-терапію!
У своїх звітах про відвідування виправних установ Наталія фіксувала й інші перешкоди, які зустрічають ув’язнені, що потребують медичної допомоги. Так, у деяких установах ВІЛ-позитивним людям не видавали на руки АРВ-препарати, а медсестру з таблетками їм доводилося понад годину чекати на морозі. З огляду на те, що ВІЛ-заперечення і так широко поширене серед ув’язнених, зазначає Наталя, створювати додаткові перешкоди у прихильності до лікування у колоніях нерозумно.
А що дійсно необхідно впроваджувати у всіх без винятку колоніях та в’язницях — то це консультування “рівний-рівному” з питань ВІЛ, гепатиту, залежності.
Наталія з колегами із захисту прав ув’язнених та допомоги людям із ВІЛ планують розширювати свою роботу і на інші регіони Казахстану. Уже на другу декаду 2025 року заплановано зустрічі з Уповноваженим з прав людини у РК, Міністерством охорони здоров’я, Департаментом кримінально-виконавчої системи та службою пробації.
— Ми як спільнота зустрічатимемося з представниками держави, і там будемо порушувати це питання, що в кожному регіоні в колонії необхідне консультування «рівний-рівному».
Наталя – одна з таких рівних консультанток.
Консультування “рівний-рівному” + мотиваційний пакет = “світло у вікні”
— Коли я приїжджаю до колонії, я кажу дівчаткам: «Я така сама, як ви! Я сиділа у цій же колонії», — розповідає Наталія Мінаєва про те, як відбуваються її робочі візити до Коксуна.
Її роботу схвалює Департамент кримінально-виконавчої системи. Перед тим, як виїхати, Наталія контактує з навчально-виховною частиною колонії та просить підготувати для зустрічі групу жінок. У фокусі її інтересу — ті, хто вживали наркотики, відбувають покарання за «наркотичними» статтями та живуть із ВІЛ.
— Я спілкуюся з ними, щоб коли вони звільняться, не було рецидиву щодо вживання наркотиків, злочинів, щоб вони знали, що з ВІЛ можна жити, — пояснює Наталія.
Роботу Наталії підтримує Глобальний фонд, тому вона приїжджає до «дівчат» не з порожніми руками.
— Глобальний фонд виділив нам суму на мотиваційні пакети для жінок та на телефонні картки, щоб вони додому дзвонили, — каже Наталія. — Я спитала у дівчаток, що їм найпотрібніше. Вони відповіли, що чай-кава не треба, найпотрібніше для них креми та шампуні. До наступного візиту треба купити це за списком.
Попервах насторожені до чужинців, бачачи перед собою «свою» людину та ще й із подарунком, жінки поступово відкриваються Наталії та діляться з нею турботами та проблемами. За всіма правилами консультування, Наталія забезпечує учасницям консультації конфіденційність, зокрема, від співробітників колонії. Але їхні спільні страхи відомі.
Жінкам, які виходять із місць позбавлення волі, часто нікуди йти. Без підтримки сім’ї великий ризик зірватися та повернутися до наркотиків, багато хто просто не знає, де лікуватися від залежності, де проходити реабілітацію, інші не мають на це грошей. Наталія пам’ятає за своїм досвідом про всі ці тривоги перед визволенням і розповідає жінкам, де і яку допомогу вони зможуть отримати на волі. Вона дає жінкам свій телефон, а коли вони дзвонять, допомагає знайти дах над головою та роботу, оформити документи та вирішити юридичні питання.
— Дівчата в колонії мені кажуть: «Ти коли приїздиш, то у нас як світло у віконці з’являється», — згадує Наталя свої минулі поїздки до колонії.
Особливо важлива для Наталії мета – достукатися до жінок, що заперечують ВІЛ.
— У колонії, куди я їжджу, п’ять із тридцяти ВІЛ-інфікованих жінок не приймають терапії. Я їм пояснюю: «Розумієш, що в тебе в крові вірус, який розмножується, росте? Роки через три-чотири ти захворієш на запалення легенів, імунна система не зможе боротися з цим захворюванням. У мене є знайомі, які не приймали терапію, всі на цвинтарі. Тобі ще сидіти вісім років і за ці вісім років що з твоїм здоров’ям стане? Від будь-якого супутнього захворювання може бути смерть, якщо не лікувати ВІЛ».
Наталія каже, що не заспокоїться, доки кожна з цих п’яти не усвідомлює необхідність приймати АРТ:
— У мене ВІЛ понад 20 років, у мене нульове вірусне навантаження. Я живий приклад для них!
Інформаційна кампанія «Обмеження свободи ≠ Обмеження права на здоров’я» наголошує, що люди у в’язницях повинні мати такий самий доступ до послуг охорони здоров’я, як люди на волі. Організована Євразійським рухом за право на здоров’я у в’язницях, кампанія наголошує на тому, що обмеження свободи не повинно означати обмеження права на здоров’я. Здоров’я — це універсальне право, що належить кожній людині, незалежно від її соціального статусу чи місця проживання.
Медійна підтримка: Virus OFF