«Моя партнерка захищає нашу країну й майже щодня наражає себе на небезпеку. Ми давно разом, наші близькі підтримують нас, та поки ми не можемо офіційно оформити наші стосунки й не маємо юридичних прав як пара. Це важко, дуже важко… Прийняття законопроєкту про цивільні партнерства – це не лише про визнання нас як сім’ї, це можливість отримати елементарний захист, бути разом, особливо коли небезпека така близька», — ділиться Віка (ім’я змінено – прим.VirusOFF), чия дівчина вже другий рік працює парамедикинею в зоні бойових дій.
В історії Віки віддзеркалюється становище сотень ЛГБТІК+ пар, які стикаються з численними правовими труднощами через відсутність можливості юридично оформити свої відносини. Ситуація загострюється війною, яка показала, що наявність лише родинних або шлюбних зв’язків надає права, без яких не можна почуватися захищеним. Коли йдеться про медичне представництво, доступ до житла, спадкові права чи право на інформацію, закон не підтримує партнерів, які не є офіційною родиною. Це створює напругу, болючі розриви та ситуації, коли люди залишаються без підтримки у найкритичніші моменти.
Ще у 2015 році уряд Арсенія Яценюка запропонував Національну стратегію у сфері прав людини, де йшлося про розробку механізмів визнання цивільних партнерств. Указ, підписаний президентом Володимиром Зеленським у 2021 році, передбачав продовження цього напрямку, та Законопроєкт, поданий до Верховної Ради України під номером 9103, був першим реальним кроком у цьому напрямку.
Законопроєкт №9103 — критично важлива ініціатива, особливо зараз, в умовах війни, адже багато представниць та представників ЛГБТІК+ спільноти, які зараз у лавах ЗСУ, стикаються з труднощами через відсутність юридичних прав. Проєкт пропонує створення інституту цивільних партнерств для всіх та урегулювати низку життєво важливих аспектів, зокрема:
- визнання майна партнерів як спільної сумісної власності, що дозволить убезпечити майнові права обох сторін;
- визначення порядку спадкування за законом і за заповітом, що забезпечить юридичне право партнера на спадщину;
- надання можливості отримувати пенсію та грошову допомогу у разі загибелі партнера — фінансова підтримка, що є важливою для стабільності сімей;
- право на відпустку за сімейними обставинами, аби підтримати партнера у важкі моменти;
- забезпечення права на офіційне впізнання тіла, розпорядження ним, а також організацію поховання або кремації, що є глибоко особистим і важливим для близьких;
- право доступу до інформації про обставини зникнення партнера, коли той потрапляє у полон або зникає безвісти, — це допоможе близьким відчувати підтримку та обізнаність у критичних ситуаціях;
- право на ознайомлення з медичною документацією, використання імені партнера та доступ до його особистих паперів, що забезпечує юридичну основу для поваги особистих прав і гідності кожної зі сторін.
Україна, яка прагне інтегруватися у європейський простір, може скористатися досвідом інших держав, де подібні закони вже працюють на користь суспільства. В Естонії, наприклад, закон про цивільні партнерства діє з 2016 року. У Чехії ж з 2006 року існує закон про реєстрацію партнерських союзів, а у 2018 році уряд підтримав ідею повноцінного шлюбу для ЛГБТІК+ пар. Ці закони довели, що офіційне визнання цивільних партнерств підвищує рівень правової захищеності громадян і сприяє інтеграції ЛГБТІК+ спільнот у суспільне життя.
На жаль, прогрес у питанні цивільних партнерств в Україні гальмується через низку факторів. Війна суттєво змінила пріоритети держави, перемістивши фокус на оборонні та соціально-економічні питання. Законодавчі ініціативи, не пов’язані з захистом країни, отримують менше уваги. Політичний і суспільний опори базуються на упередженнях і консервативних поглядах. Релігійні та «традиційні», «сімейні» організації активно виступають проти ухвалення закону, посилаючись на моральні та культурні аргументи. Це створює додатковий тиск на парламент і посилює напруження навколо питання. Дезінформація щодо можливих наслідків впровадження цивільних партнерств також відіграє роль, особливо у суспільстві, яке недостатньо обізнане з юридичними деталями цього проєкту.
Українські активісти й ЛГБТІК+ організації докладають значних зусиль для просування законопроєкту №9103, спілкуючись з посадовцями, проводячи інформаційні кампанії та звертаючись до міжнародних партнерів. Як зазначає Тетяна Касьян, активістка, виконавча директорка ГО «Точка опори»: «Найбільше просування залежить від політичної волі депутатів. До них потрібно достукатися, пояснити, чому це важливо. Ми в громадських організаціях робимо для цього все можливе, спілкуємося з депутатами, бачимося з ними на зустрічах і круглих столах, пишемо петиції, співпрацюємо з іноземними колегами, переймаємо їхній досвід, даємо коментарі в медіа, щоб тема цивільних партнерств не зникала з інформаційного поля.»
Та зі слів авторки законопроєкту 9103, народної депутатки від партії «Голос» Інни Совсун, зараз ситуація виглядає «безперспективною». На її думку, комітет правової політики не схвалить цей законопроєкт, та пані Совсун одразу додає, що вже є написаний новий: «Ми погоджуємо цей законопроєкт з колегами іншого комітету, де, як я сподіваюся, у нас будуть кращі шанси на його ухвалення. Проте одразу зазначу, що це буде не повний пакет, оскільки повний пакет має включати зміни до Цивільного кодексу через Комітет правової політики, а також зміни до Податкового кодексу. Такі зміни зазвичай розглядаються окремо і можуть бути прийняті лише після ухвалення основного пакета. Це також не гарантія успіху, але якщо нам вдасться перескочити розгляд у Комітеті (правової політики – прим. VirusOFF) і просунутися до (сесійної – прим. VirusOFF) зали, це вже буде інша історія. А може, й ні. У будь-якому випадку потрібно стукати і говорити».
Ідею розробки нового законопроєкту розділяє й Святослав Шеремет, координатор з політики та законодавства Національного ЛГБТІ-консорціуму #LGBTI_PRO: «9103: всі спільноти ЛГБТІК+ вже вивчили ці цифри як свого роду формулу щастя. Але прикра правда в тому, що законопроєкт фактично заблокований. Він не здатен “пройти” профільний парламентський комітет — з питань правової політики. Це той комітет, де окремі депутати понавигадували собі теорію ґендеру, відповідно до якої людина нібито “може” бути дельфіном чи русалкою, і все це буцімто пов’язане з законопроєктом 9103. Самі нафантазували — самі настрашилися: от, як це називається. Тому комітет і сам не розглядає цей законопроєкт, і блокує передання у відання іншому комітетові.
У таких умовах найкраще рішення — розробити та подати на розгляд новий законопроєкт про реєстровне цивільне партнерство. “Законопроєкт 2.0” може бути тим хороший, що він уже на самому початку врахує всі конструктивні зауваження, які подавалися державними інституціями до 9103, а таких зауважень цілий стос.
До речі, граматично саме так: ‘реєстровне’, а не ‘реєстровАне’, як ми звикли. Тепер, після граматичного чекінгу за академічними джерелами, мусимо перебудувати своє мовлення: реєстровне цивільне партнерство.
Отже, говорімо не про конкретний законопроєкт, а про суть очікуваних змін. Держава Україна має зробити дві речі. По-перше, створити інструмент реєстрації цивільних партнерств — для цього законопроєкти й пишуться. По-друге, знайти спосіб визнавати правові наслідки шлюбів та партнерств між людьми однієї статі, законно укладених за кордоном. Оцю другу задачу ми як держава вже почали виконувати. Наприклад, якщо до нас заїжджає з місією іноземець-дипломат, який у зареєстрованих стосунках із партнером, то держава Україна визнає́ ці стосунки та надає партнерові посвідку на проживання. Але це лише перші кроки. Справа в тім, що станом на сьогодні тисячі людей з українським громадянством ВЖЕ перебувають у шлюбі чи партнерстві, укладеному за кордоном із особою тієї ж статі. Тому нам потрібні ще й зміни до законодавства про міжнародне приватне право.»
Що далі?
Попри всі труднощі, ЛГБТІК+ активізм в Україні набирає нової сили навіть у важких умовах війни та суспільних викликів. Й XVII Національна ЛГБТІК+ конференція, що відбудеться 5–6 грудня 2024 року, стане платформою для обговорення питань законодавчого захисту спільноти. Й ініціативи щодо прав ЛГБТІК+ будуть серед головних тем порядку денного.
«Є чітка позиція Єврокомісії, адресована нашому урядові». – додає Святослав Шеремет. «Цитую: «Потрібні зміни до положень Сімейного кодексу, який зараз дискримінує одностатеві пари». Це зі звіту Єврокомісії від листопада 2023 року щодо прогресу України. Виглядає так, що правове визнання сімейних союзів, побудованих на партнерстві двох людей однієї статі, є обов’язковим до виконання кроком на шляху євроінтеграції. Є чіткий сигнал від Президента, що він підпише законопроєкт про партнерства, якщо його прийме парламент. Є вимоги і потреби наших спільнот. Є контекст великої війни, в якій фактичні стосунки військовослужбовців та військовослужбовок зі своїми половинками мають бути негайно визнані. Тому запровадження в Україні реєстровного партнерства перетворюється на задачу з зірочкою. Цей шлях тернистий, але ми б його не починали, якби не бачили цю зірочку. Вона є не тільки знаком обов’язковості, але й символом кінцевого успіху.»
Політикам варто зрозуміти: не дивлячись на перешкоди, ЛГБТІК+ спільнота та активісти продовжать боротися за свої права й одного дня Україна зробить важливий крок до захисту усіх громадян, без виключень. Й якщо вже понад 70% українців демонструють підтримку ЛГБТІК+ спільноті, то, можливо, і представникам влади час змінити свій курс, ставши на бік цієї прогресивної, демократичної більшості.