Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF запускає серію Rio Briefs — матеріалів із Ріо про те, як сьогодні змінюється профілактика ВІЛ і що ці зміни означають для людей у Центральній та Східній Європі й Центральній Азії.

Ми говоритимемо не лише про нові препарати, дослідження й глобальні стратегії, а й про реальне життя людей, які стикаються зі стигмою, міграцією, нестабільністю, мовними бар’єрами, складними системами охорони здоров’я і нерівним доступом до послуг.

Перший Rio Brief — про преконференцію “Просування науки та доступу у сфері профілактики ВІЛ” / “Advancing HIV prevention science and access”. Її головний меседж звучить просто й гостро: інновація в профілактиці ВІЛ нічого не змінює, якщо вона не доходить до людини.

Преконференція “Просування науки та доступу у сфері профілактики ВІЛ” (“Advancing HIV prevention science and access”) одразу задала правильний тон розмові. Майбутнє профілактики вже не виглядає абстрактним. Воно має дуже конкретні форми: довготривалі препарати для доконтактної профілактики, ін’єкційні форми, перспективи щомісячної пероральної профілактики, нові підходи до постконтактної профілактики, комбіновані технології для профілактики ВІЛ і підтримки репродуктивного здоров’я, моделі надання послуг поза клініками, робота зі спільнотами та моніторинг, який ведуть самі спільноти.

Але головний висновок першого дня не в тому, що інновацій стає більше.

Головний висновок у тому, що інновація сама по собі нікого не захищає.

Препарат працює лише тоді, коли людина може реально ним скористатися. Коли вона знає, що такий вибір існує. Коли вона не боїться звернутися по послугу. Коли сервіс поруч. Коли ціна не перетворює профілактику на привілей. Коли медичний працівник не стигматизує. Коли система не виштовхує людину через документи, міграційний статус, мову, бідність, страх або досвід дискримінації.

Саме тут починається найважливіша розмова про профілактику ВІЛ у 2026 році: не лише що ми можемо запропонувати, а хто справді зможе цим скористатися.

Світ не може дозволити собі стояти на місці

Один із найжорсткіших меседжів першого дня — глобальна відповідь на ВІЛ фактично застрягла. У вступній частині представник Gates Foundation наголосив, що світ уже кілька років залишається приблизно на рівні 1,3 млн нових набуттів ВІЛ на рік і сотень тисяч смертей, пов’язаних зі СНІДом. На тлі скорочення міжнародної допомоги ситуація може погіршитися, перш ніж почне змінюватися на краще.

Це означає, що ми не просто “трохи не встигаємо”. Ми ризикуємо втратити час, який уже оплачений життями, здоров’ям і довірою людей.

Коли на глобальних конференціях говорять про довготривалі інструменти профілактики, це часто звучить як історія майбутнього: нові препарати, нові режими прийому, нові можливості. Але для людей, які сьогодні не можуть отримати навіть базову консультацію, тестування або профілактику без страху й осуду, це майбутнє все ще може залишитися за зачиненими дверима.

Тому доступ — не технічна деталь.

Доступ — це центральне питання профілактики.

Вибір — це не красиве слово. Це умова ефективності

Одна з ключових ліній преконференції — профілактика ВІЛ входить в еру вибору.

Щоденна пероральна доконтактна профілактика вже не є єдиним сценарієм. У центрі уваги дедалі більше довготривалі формати: ін’єкції раз на кілька місяців, перспективи щорічної профілактики, щомісячна таблетка, нові підходи до постконтактної профілактики та комбіновані технології, які можуть одночасно відповідати на потреби профілактики ВІЛ і репродуктивного здоров’я.

Це справді може змінити правила гри.

Але тільки якщо вибір буде не на папері.

Бо вибір — це не перелік продуктів у презентації. Це можливість для конкретної людини обрати те, що відповідає її життю. Не ідеальній моделі поведінки. Не очікуванням системи. Не графіку клініки. А реальному життю, в якому є робота, діти, міграція, нестабільне житло, насильство, стигма, нестача грошей, залежність від партнера, ризик розкриття статусу, відсутність транспорту або неможливість прийти до медичного закладу.

Для когось щоденна таблетка — зручний варіант. Для когось вона неможлива, бо її можуть побачити вдома. Для когось ін’єкція раз на кілька місяців — це свобода. Для когось — бар’єр, бо треба регулярно приходити в клініку. Для когось щомісячна таблетка може стати простішим і менш помітним рішенням. Для когось найважливіше — анонімність, швидкість, мобільний сервіс або підтримка людини зі спільноти.

Профілактика працює не тоді, коли система вважає продукт зручним.

Профілактика працює тоді, коли людина може вписати її у своє життя.

Довготривалі препарати не означають автоматичного доступу

Довготривалі інструменти профілактики дають багато надії — і цю надію не можна знецінювати. Вони можуть зменшити щоденне навантаження, допомогти людям, яким складно приймати таблетки щодня, знизити ризик переривання профілактики й відкрити нові можливості для країн, де медична інфраструктура перевантажена.

Але тут важливо не потрапити в пастку технологічного оптимізму.

Довготривала дія не означає автоматичного доступу.

Якщо новий препарат існує, але він занадто дорогий, — це ще не доступ. Якщо він включений у рекомендації, але медичні працівники не навчені його пропонувати, — це не доступ. Якщо він є в столиці, але не доходить до регіонів, — це не доступ. Якщо він доступний для “зручних” груп, але не для секс-працівниць, людей, які вживають наркотики, транс людей, чоловіків, які мають секс із чоловіками, мігрантів, підлітків, людей без стабільних документів або страхування, — це не доступ.

Якщо людина не знає, що має право на профілактику, — це теж не доступ.

Саме тому розмова про генеричні препарати, доступну ціну, реєстрацію, закупівлі, навчання, рекомендації, постачання і надання послуг через спільноти — не “другий етап” після науки. Це частина тієї самої відповіді, якщо ми справді говоримо про вплив.

Бо препарат, який не дійшов до людини, не змінює епідемію.

Щомісячна таблетка: нова можливість, але не магічне рішення

Окрему увагу на преконференції приділили перспективі щомісячної пероральної доконтактної профілактики. Ребекка Планк з MSD представила дані щодо препарату, який досліджується як потенційна щомісячна таблетка для профілактики ВІЛ. У її виступі прозвучав важливий акцент: сама ідея “довготривалої пероральної профілактики” ще кілька років тому здавалася незвичною, але тепер вона може стати окремим напрямом розвитку профілактики.

Чому це важливо?

Тому що таблетка раз на місяць може бути простішою для частини людей, ніж щоденний прийом. Вона може бути менш помітною. Її потенційно легше доставляти через різні канали, а не лише через клініки. Вона може краще підходити людям, які не хочуть або не можуть регулярно взаємодіяти з медичною системою.

Але й тут головне питання залишається тим самим: як швидко, справедливо і без стигми така профілактика зможе дійти до людей, які її потребують?

У презентації MSD також ішлося про початкові плани доступу, зокрема добровільні ліцензійні угоди з виробниками генеричних препаратів для країн з низьким і середнім рівнем доходу. Це важливий крок. Але початкові плани — це ще не гарантія, що людина в конкретній країні, місті чи спільноті справді зможе отримати препарат вчасно, безпечно і без приниження.

Постконтактна профілактика: інструмент, який досі недооцінюють

Це інструмент, який часто залишається в тіні доконтактної профілактики, але для багатьох людей може бути критично важливим. Постконтактна профілактика працює після потенційного контакту з ВІЛ, і тут час має вирішальне значення. Це буквально профілактика, яка змагається з годинником.

Ендрю Мудрагіра з Infectious Diseases Institute в Уганді окремо наголосив на складності досліджень у цій сфері: людей потрібно знаходити дуже швидко після потенційного контакту, а прихильність до повного курсу постконтактної профілактики залишається викликом. У презентації також прозвучало, що оновлені рекомендації підтримують розподіл завдань і надання послуг через спільноти.

Це надзвичайно важливо.

Постконтактна профілактика не може бути послугою, про яку людина дізнається випадково. Вона не може бути доступною лише тим, хто знає правильні двері, правильні слова і має достатньо сил пояснювати свою ситуацію незнайомому лікарю.

Вона має бути швидкою, зрозумілою, нестигматизуючою і реально доступною: через медичні заклади, аптеки, кризові сервіси, програми сексуального та репродуктивного здоров’я, сервіси для людей, які пережили насильство, і організації, яким люди вже довіряють.

Якщо людина після ризику витрачає дорогоцінний час на пошук інформації, сором, страх, дорогу або пояснення, її може підвести не препарат.

Її може підвести система.

Комбіновані технології: профілактика має бачити все життя людини

Окремий блок преконференції був присвячений технологіям, які можуть одночасно відповідати на кілька потреб — наприклад, профілактику ВІЛ і запобігання незапланованій вагітності.

Це важливий напрям, бо люди не живуть “однією медичною потребою”. Жінка не приходить у систему лише як “ризик ВІЛ”. Вона має сексуальне життя, репродуктивні плани, стосунки, досвід насильства або контролю, потребу в автономії, приватності й безпеці.

Саме тому комбіновані технології можуть бути важливими не лише з медичної точки зору. Вони можуть краще відповідати реальності людей, особливо жінок і дівчат, для яких профілактика ВІЛ, репродуктивне здоров’я, безпека і контроль над власним тілом часто нерозривно пов’язані.

Але це знову повертає нас до питання вибору.

Будь-яка нова технологія має бути не просто ефективною в дослідженні. Вона має бути прийнятною, доступною, зрозумілою і контрольованою самою людиною. Особливо коли йдеться про жінок, які вже занадто часто стикаються з медичними рішеннями, ухваленими без них.

Ключові групи не можна “додати потім”

Ще один важливий акцент дня — потреба в доконтактній профілактиці серед ключових груп залишається дуже високою. І якщо країни хочуть реально впливати на набуття ВІЛ, вони не можуть планувати профілактику так, ніби ключові групи — це примітка в кінці стратегії.

Секс-працівниці, люди, які вживають наркотики, транс люди, чоловіки, які мають секс із чоловіками, люди в місцях позбавлення волі, мігранти, люди без стабільного доступу до медичної системи — це не “важкодоступні групи”.

Часто це групи, до яких система просто не навчилася доходити без контролю, стигми або покарання.

І це потрібно називати чесно.

Якщо нові інструменти профілактики будуть впроваджуватися через ті самі вузькі двері, які вже не працюють для багатьох людей, ми отримаємо нові технології зі старою нерівністю. Більш сучасні препарати, але ті самі виключення. Більше вибору для тих, хто й так ближче до системи, і менше — для тих, хто найбільше його потребує.

Тому довготривала доконтактна профілактика для ключових груп — це не лише питання закупівлі. Це питання прав, довіри, декриміналізації, сервісів, які ведуть спільноти, реальної участі спільнот у плануванні й моніторингу.

Профілактика не може бути ефективною, якщо люди, для яких вона створюється, не мають впливу на те, як вона впроваджується.

Препарат на полиці не запобігає нічому

Одна з найсильніших думок дня прозвучала під час обговорення ролі спільнот: продукт, який просто лежить на полиці в клініці, не запобігає нічому.

Цю фразу варто повторювати щоразу, коли ми говоримо про нові препарати, нові дослідження, нові стратегії й нові фінансові моделі.

Бо між продуктом і людиною завжди є шлях. І цей шлях може бути коротким, зрозумілим і безпечним. А може бути таким складним, що людина просто не дійде.

Формування попиту через спільноти — це не “комунікаційний додаток” до медичної програми. Це те, що створює довіру, пояснює сенс, прибирає страх, перекладає наукову мову людською, відповідає на реальні питання і допомагає людині зробити вибір без тиску.

Це рівні консультанти. Це люди зі спільнот. Це активістки й активісти, які знають, які питання люди соромляться поставити лікарю. Це організації, куди люди приходять не тому, що там “послуга”, а тому, що там не принижують.

У цьому сенсі спільноти — не канал доставки.

Спільноти — це частина самої інфраструктури профілактики.

Для Центральної та Східної Європи й Центральної Азії ця дискусія звучить особливо гостро.

У нашому регіоні профілактика ВІЛ давно існує не в ідеальних умовах. Вона існує в реальності стигми, криміналізації, нерівного доступу, політичного тиску, нестабільного фінансування і втоми донорів. Для України й українців, які були змушені переміщуватися через війну, до цього додаються ще міграція, розриви в медичних маршрутах, нові системи охорони здоров’я, мовні бар’єри, документи, страх втратити терапію або підтримку.

У такій реальності профілактика — це не тільки питання “чи існує доконтактна профілактика”.

Це питання: чи знає людина, де її отримати? Чи може вона звернутися без страху? Чи буде сервіс дружнім? Чи є поруч хтось, хто пояснить маршрут? Чи не зникне програма через скорочення фінансування? Чи не стане профілактика першою жертвою політичної економії?

Саме тому для СЄЦА розмова про інновації має бути розмовою про доступ.

Не можна просто чекати, що нові глобальні продукти самі змінять регіон. Вони не змінять нічого, якщо не будуть вбудовані в реальні системи підтримки, навігації, довіри й захисту прав, які ведуть спільноти.

Перший день у Ріо залишив дуже чітке відчуття: світ стоїть на порозі великого технологічного зсуву в профілактиці ВІЛ. Але водночас він стоїть перед старим, болючим і дуже політичним питанням: хто отримає доступ першим, хто останнім, а хто знову залишиться за межами?

Саме тут вирішиться, чи стануть нові інструменти справжнім проривом.

Бо профілактика майбутнього — це не тільки молекули, режими прийому і дослідницькі програми.

Це також ціна. Закупівлі. Генеричні препарати. Навчання. Рекомендації. Довіра. Мова. Декриміналізація. Моніторинг, який ведуть спільноти. Захист прав. Сервіси, які не карають людей за їхнє життя. Комунікація, яка не соромить. Системи, які не чекають, що людина стане “зручною”, щоб отримати допомогу.

Вона починається там, де людина вперше чує: у тебе є вибір. Ти маєш право на захист. І ти не маєш проходити цей шлях наодинці.