Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF запускає серію Rio Briefs — матеріалів із Ріо про те, як сьогодні змінюється профілактика ВІЛ і що ці зміни означають для людей у Центральній та Східній Європі й Центральній Азії.
27 липня в Ріо-де-Жанейро офіційно відкрилася AIDS 2026. Одне з головних питань першого дня конференції звучало гранично чітко: якщо наука вже створила засоби, здатні змінити перебіг епідемії, чому вони досі недоступні мільйонам людей?
За останні десятиліття світ досяг величезного прогресу. Від піку епідемії кількість нових випадків ВІЛ зменшилася на 65%, а кількість смертей, пов’язаних зі СНІДом, — на 73%. Завдяки антиретровірусному лікуванню вдалося врятувати понад 28,5 мільйона життів. Сьогодні лікування отримує 32,1 мільйона людей — більше, ніж будь-коли раніше.
Але прогрес — це ще не перемога.
У 2025 році 1,2 мільйона людей набули ВІЛ, 570 тисяч померли від захворювань, пов’язаних зі СНІДом, а майже 9 мільйонів людей, які живуть із ВІЛ, досі не отримують життєво необхідного лікування. Щодня близько 3 400 людей набувають ВІЛ, а приблизно 1 600 — помирають від захворювань, пов’язаних зі СНІДом.
За кожною із цих цифр — не показник у звіті, а конкретне життя.
Водночас ми переживаємо один із найважливіших моментів в історії профілактики ВІЛ. Засоби тривалої дії можуть забезпечувати захист протягом кількох місяців. Уже з’являються щомісячні та шестимісячні ін’єкції, а щомісячні таблетки перебувають на завершальних етапах досліджень.
“Наукові прориви дають нам засоби, про які попередні покоління могли лише мріяти.” — Вінні Б’яніма, виконавча директорка UNAIDS. Для когось нові засоби означають можливість не приймати таблетку щодня. Для когось — більшу конфіденційність і менший ризик стигматизації. Для людини, яка перебуває в міграції, живе в умовах війни, часто змінює місце проживання або не має постійного доступу до медичного закладу, тривала дія препарату може означати безперервність профілактики.
Але науковий прорив має значення лише тоді, коли стає доступним усім, а не тільки тим, хто може за нього заплатити. “Інновація без доступу — це не інновація, а несправедливість. Успіх визначається не тим, чи існують препарати, а тим, чи можуть люди, які їх потребують, отримати їх за доступною ціною.” — Вінні Б’яніма, виконавча директорка UNAIDS.
За оцінкою UNAIDS, щоб нові засоби профілактики тривалої дії справді змінили перебіг епідемії, доступ до профілактики на основі антиретровірусних препаратів мають отримати близько 20 мільйонів людей.
Для цього недостатньо лише зареєструвати новий препарат. Потрібні доступні ціни, добровільне надання ліцензій, конкуренція між виробниками відтворених лікарських засобів, передача технологій, регіональне виробництво та швидке включення нових засобів до національних програм охорони здоров’я.
Інакше наукове досягнення ризикує перетворитися на ще одну лінію нерівності: одні країни та спільноти отримають сучасну профілактику, а інші роками чекатимуть своєї черги.
Ця небезпека стає ще гострішою на тлі різкого скорочення міжнародного фінансування. У 2025 році міжнародна допомога у сфері розвитку зменшилася на 23% — це найстрімкіше падіння за весь час спостережень. Міжнародне фінансування програм протидії ВІЛ скоротилося більш ніж на 1,5 мільярда доларів США і досягло найнижчого рівня майже за два десятиліття.
Наслідки вже відчувають люди. Громадські організації змушені скорочувати або припиняти роботу, профілактичні програми звужуються, медичні та соціальні працівники втрачають роботу, а люди — доступ до послуг.
Коли зникає профілактика, кількість нових випадків ВІЛ зростає. Коли переривається лікування, люди помирають. Це не стихійне лихо і не неминучість. Це наслідок політичних рішень.
Доступ до профілактики неможливо розглядати окремо від прав людини. Криміналізація, стигма, дискримінація та обмеження діяльності громадських організацій віддаляють людей від медичної допомоги. Якщо людина боїться осуду, приниження, насильства чи переслідування, навіть найефективніший препарат може залишитися для неї недосяжним.
“Неможливо покласти край СНІДу, продовжуючи криміналізувати людей, які живуть із ВІЛ або мають вищу ймовірність набути ВІЛ. Коли люди бояться арешту, насильства чи дискримінації, вони уникають послуг, пов’язаних із ВІЛ.” — Вінні Б’яніма, виконавча директорка UNAIDS.
Права людини — не окрема складова відповіді на ВІЛ. Без їх дотримання ця відповідь не працює.
Саме тому спільноти мають бути не формальними учасниками обговорень, а повноправними учасниками ухвалення рішень: визначати, які засоби потрібні людям, як і де вони мають надаватися, контролювати їхню доступність та повідомляти, де система залишає людей без допомоги.
Для Центральної та Східної Європи й Центральної Азії це особливо важливо. Нові засоби профілактики повинні бути доступними не лише у країнах із найбільшими ринками чи найсильнішими системами охорони здоров’я. Вони мають доходити до людей у невеликих містах, до мігрантів і біженців, транс* людей, чоловіків, які мають секс із чоловіками, людей, які вживають наркотики, секс-працівників і секс-працівниць, молоді та всіх, кому сьогодні найважче отримати профілактику без осуду й перешкод.
Наука вже зробила величезний крок уперед. Тепер рішення — за державами, виробниками, донорами та міжнародними установами.
Сьогодні питання вже не в тому, чи можемо ми зупинити епідемію ВІЛ. Питання в тому, чи зробимо ми політичний вибір, необхідний для цього.
“Вибір перед нами чіткий: відступити й допустити нове посилення епідемії — або переосмислити, відбудувати й піднятися, щоб до 2030 року покласти край СНІДу як загрозі громадському здоров’ю.” — Вінні Б’яніма, виконавча директорка UNAIDS
