Під час AIDS 2026 і в рамках кампанії Rethink. Rebuild. Rise VirusOFF продовжує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ у Центральній та Східній Європі й Центральній Азії. Ми поговорили з Дмитром Тигачем, директором з політики та адвокації БО «100% ЖИТТЯ», про те, що сьогодні найбільше загрожує профілактиці ВІЛ в Україні, чому громадський сектор залишається двигуном змін, які ризики несуть скорочення фінансування і що означає справжня інтеграція профілактики в державну політику.
Дмитре, якщо говорити прямо: що сьогодні найбільше загрожує профілактиці ВІЛ в Україні, особливо серед ключових спільнот?
Найбільше загрожує те, що програми профілактики досі переважно закуповуються за донорські кошти. Це перша історія. Друга — ці програми не інтегровані в бюджет як національний пріоритет.
Ми («100% ЖИТТЯ» – прим.VirusOFF) будемо працювати над тим, щоб у межах Глобального фонду посилювати спроможність державних закупівель, щоб держава могла закуповувати все необхідне для профілактики. Але поки що це все ще історія донорських коштів, яка не інтегрована в бюджет.
Ще один важливий аспект — наркополітика. Вона в Україні досі не приведена до ладу. Регіони загалом не дуже розуміють, як включатися у фінансування профілактичних програм. Є окремі приклади, які ми намагаємося масштабувати, але системно це ще не працює.
Основна проблема — це гроші й інтеграція профілактики в державну систему. Бо коли це з’являється в бюджеті, коли з’являються національні кошти на закупівлю презервативів, лубрикантів, шприців, голок, серветок та інших матеріалів, тоді країна офіційно визнає: вона працює з профілактикою ВІЛ і з тими спільнотами, для яких ці послуги потрібні.
На найближчі три роки завдання саме таке — інтегрувати цю систему так, щоб вона реально працювала. На жаль, організації спільнот не завжди мають достатньо сили й ресурсу, щоб адвокатувати такі рішення на найвищому рівні. Але без цього переходу профілактика залишатиметься вразливою.
Де, на твою думку, найбільший розрив між тим, що Україна декларує у відповіді на ВІЛ, і тим, що людина реально отримує на місці?
Насправді Україна зробила дуже багато. Для пострадянської країни, яка не є членом ЄС, те, що ми побудували, — це великий феномен. У нас є програми на державному рівні, хоча ресурси часто приходять через донорів. У нас закуповується метадон, розвиваються кабінети ЗПТ, є доступ до послуг у кожному регіоні, у кожній області працюють громадські організації.
Ми побудували велику сервісну й профілактичну систему. І тепер останній стрибок — це наркополітика та перехід від донорського фінансування до державного.
Тобто декларуємо ми багато правильних речей. Але головна перепона, яку потрібно врегулювати, — це інтеграція профілактики в державний бюджет і політику. Без цього система завжди буде залежною від зовнішніх рішень і зовнішніх грошей.
Україна має великий досвід пацієнтського руху й руху спільнот. Чи не ризикуємо ми зараз втратити цей капітал через скорочення фінансування і бюрократію?
Тут є серйозний розрив.
Громадський сектор в Україні відігравав ключову роль у реформі медицини, у реформі наркополітики, у створенні програм і загалом у просуванні змін. В Україні не було б багатьох реформ, якби не громадський сектор.
Але ризики є. Першим серйозним сигналом стало закриття частини програм і скорочення фінансування. Це ризик політичного нерозуміння, ризик того, що програми можуть закриватися одноосібно — без консультацій, без розуміння, як зберегти сталість послуг.
Донори не завжди у своїх програмах враховують силу й потужність громадського руху. Часто є фокус на сервісних програмах, на державних структурах, на ролі чиновників. Але в Україні неодноразово були ситуації, коли індикатори, покладені на державні структури у сфері охорони здоров’я чи соціальної допомоги, не виконувалися. Натомість громадянське суспільство постійно задавало напрям змін.
Під час війни це ще більш очевидно. Громадський сектор продовжує працювати як потужний бустер реформ і реагування. І, на мою думку, нам все ж вдалося втримати силу громадянського суспільства і його вплив на ключові програми, щоб вони розвивалися в правильному напрямку.
Чи маємо ми в Україні зріле партнерство між державою, громадським сектором і донорами? Чи частіше всі працюють у режимі “кожен рятує свою частину системи”?
Не можна узагальнювати всю систему. Але я можу сказати, що сьогодні в нас є один із найбільш відкритих до громадянського суспільства міністрів охорони здоров’я за багато років. Які б не були зауваження, ми маємо міністра, який чує громадянське суспільство, розуміє його силу і розуміє, що таке відповідальність перед ним.
Водночас на інших рівнях державної системи не все так райдужно. Є багато проблем, які досі не вирішені. Це, наприклад, наркостратегія і лабораторна стратегія. Вони напряму впливають на профілактику.
В Україні досі немає повноцінної лабораторної стратегії. Для нас важливо, щоб вона передбачала відкритий ринок для приватних лабораторій, які можуть включатися в процес: у них часто нижча ціна, краща швидкість, хороша логістика і якісний результат. Там, де держава має повну монополію, часто виникає проблемна зона.
Але загалом в Україні є і великі прогалини, і дуже значні досягнення. Те, що громадянське суспільство сьогодні має голос і вплив, — це не випадковість. Це результат багаторічної роботи.
Що найчастіше випадає з офіційної мови про профілактику, коли ми говоримо про ключові спільноти?
Для мене центральне питання — це наркополітика.
Якою б не була профілактика, якщо ми говоримо про людей, які вживають наркотики, ми маємо бачити всю складність цієї теми. Це одна з ключових спільнот, яка напряму впливає на динаміку епідемії. І потреби тут багатовекторні: це не лише шприци чи голки. Це психологічні консультації, тестування, соціальна підтримка, робота з близьким оточенням, доступ до лікування, супровід.
Якщо дивитися ширше, багато європейських країн давно рухаються в бік декриміналізації окремих аспектів наркополітики. Йдеться не про те, щоб ігнорувати проблему. Йдеться про те, щоб держава не ламала людину через криміналізацію там, де потрібні підтримка, реабілітація і доступ до здоров’я.
Коли людину криміналізують через невеликі кількості речовин, це навантажує бюджет, руйнує особистість і не вирішує проблему вживання. У людини має бути вибір — реабілітація, підтримка, можливість покращити здоров’я.
Ми бачимо, що в багатьох країнах вже давно є інші підходи. Україна зробила важливий крок із легалізацією медичного канабісу. Це великий прорив для пострадянського простору, і держава сама б цього не зробила, якби громадський сектор це не просував.
Для мене це дуже особиста тема. Під час війни був період, коли медичний канабіс допомагав мені тримати емоційний стан, знімати напругу і не зриватися. Я погано реагую на антидепресанти та заспокійливі препарати, у мене може бути зворотний ефект. Але тоді я не міг просто піти й легально купити медичний канабіс в аптеці. Коли я вже перестав його використовувати, його тільки легалізували.
Держава не завжди мислить у категоріях реального життя людей. Але саме через такі зміни ми поступово переходимо від стигми до політики, заснованої на здоров’ї, правах і здоровому глузді.
Зараз багато говорять про нові технології у сфері профілактики, зокрема про довготривалу PrEP. Що треба зробити, щоб інновації не стали привілеєм для тих, хто і так ближче до системи?
Скажу коротко: такі інструменти мають бути доступні для всіх, кому вони потрібні.
Якщо людина має підвищену потребу в профілактиці ВІЛ, вона повинна мати доступ до сучасних методів. І чим менше людині потрібно ходити до медичного закладу, чим простішим і довшим у часі є цей формат, тим більше я підтримую його інтеграцію.
Це як з технологіями в інших сферах. Колись були тільки бензинові чи дизельні машини, а тепер люди все більше переходять на електрику, бо це простіше, дешевше, зручніше. Технологія розвивається.
Так само має розвиватися профілактика і лікування. Якщо з’являються інструменти, які зменшують навантаження на людину, роблять доступ простішим і зручнішим, вони мають бути інтегровані в систему.
Якщо донорського фінансування стане ще менше, які елементи відповіді на ВІЛ не можна втратити?
Тут є два моменти.
З одного боку, наука рухається вперед, і ми всі сподіваємося, що з часом з’являться рішення, які радикально змінять лікування ВІЛ і саму логіку відповіді на епідемію. Якщо такі рішення стануть реальністю і будуть доступними, це змусить нас переосмислити багато програм.
Але з іншого боку, навіть якщо медичні технології змінюються, не зникають питання поведінки, стигми, сексуального здоров’я, вживання наркотиків, психічного здоров’я, доступу до послуг і роботи з суспільством.
Ми не можемо дивитися на ВІЛ ізольовано. Коли людина використовує презерватив, ми говоримо не лише про ВІЛ, а й про інші інфекції, що передаються статевим шляхом, про сексуальне здоров’я загалом. Коли ми говоримо про програми для ЛГБТІК+ спільнот, там також не все зав’язано лише на ВІЛ — є інші проблеми, які потрібно вирішувати. Коли ми говоримо про людей, які вживають наркотики, ми говоримо не лише про передачу ВІЛ, а й про ширший вплив вживання на здоров’я та соціальне життя людини.
Тому програми потрібно перебудовувати так, щоб вони відповідали реальному життю людей. Бо наша мета не в тому, щоб програми просто існували і поглинали гроші. Наша мета — щоб ВІЛ не вбивав людей, щоб питання ВІЛ перестало бути трагедією, і щоб люди отримували реальну підтримку там, де вона їм потрібна.
Тема AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise. Якщо застосувати її до України: що нам потрібно переосмислити, що перебудувати і в чому стати сильнішими?
Я накладаю це на попередню думку.
Якщо ми говоримо про майбутнє, нам потрібно переосмислити програми, які діють сьогодні. Світ змінюється, технології змінюються, підходи до лікування і профілактики змінюються. Ми маємо вже зараз думати, які програми будуть потрібні завтра, а які треба змінювати.
Потрібно перебудовувати програми так, щоб вони не були прив’язані тільки до однієї теми чи одного захворювання. Нікуди не зникнуть питання ризикованої поведінки, сексуального здоров’я, вживання наркотиків, психічного здоров’я, стигми й соціального неприйняття. Просто акценти можуть змінюватися.
Так само, як колись змінилося лікування гепатиту С: раніше це були важкі схеми, інтерферон, складні побічні ефекти, а тепер людина може пройти курс лікування і повернутися до життя. Такі прориви змінюють систему. І ми маємо бути готові до того, що у сфері ВІЛ теж доведеться перебудовувати підходи.
Стати сильнішими ми маємо в тому, щоб не триматися за програми тільки тому, що вони звичні або фінансуються. На жаль, і в державному, і в недержавному секторі іноді є спокуса просто “присмоктатися” до грошей. Але завдання не в тому, щоб утримувати систему заради системи. Завдання — щоб люди не помирали, щоб вони мали доступ до здоров’я, і щоб профілактика відповідала їхньому реальному життю.
Якщо завершити фразу: профілактика ВІЛ в Україні і в нашому регіоні буде працювати тільки тоді, коли…
…коли ми як суспільство до кінця зрозуміємо, що люди, які потребують профілактики, часто страждають не лише від медичних проблем, а й від неприйняття суспільства.
Багато людей досі не сприймають людину, яка вживає наркотики, як людину з проблемами, які потрібно вирішувати через підтримку й здоров’я. Багато хто досі не сприймає людей, які мають іншу сексуальну орієнтацію чи ідентичність. Це все створює бар’єри.
Коли змінюється суспільство, з’являється запит до держави. Ми вже дуже сильно змінилися. Але це комплексний процес: зміна ставлення суспільства, сучасна наркополітика, перехід на державне фінансування, реальна інтеграція профілактики в систему.
Тільки тоді це стає питанням, яке держава справді має вирішувати.
