З початком повномасштабного нападу РФ, українські активістські ініціативи опинилися перед жорстким вибором: чекати, доки дійде «офіційна» допомога, або діяти тут і тепер, навпомацки, по живих слідах кризи. Так почалася реалізація VirusOFF проєкту екстреної допомоги за підтримки ViiV Healthcare Positive Action – без довгих заявок і багатошарової бюрократії, але з ясною метою: допомогти тим, кому це так потрібно. Ми поговорили з Оксаною Доброскок – активісткою і координаторкою цього проєкту, для якої «допомагати» – це завжди про конкретну людину і не про загальні слова. Про рівних консультантів і консультанток, гнучкість, шелтерів, документи, ліки, довіру і те, що тримає людей на плаву, коли здається, що все руйнується.
Оксано, підкажи: з 2022 року минуло вже три роки. Чи змінилася логіка проєкту за цей час?
– Коли все почалося 2022 року, ми просто діяли. Це був момент, коли, як кажуть, «земля горіла під ногами». Люди масово залишали свої будинки, втрачали зв’язок із медичною системою, опинялися без їжі, одягу, ліків. Ми, активісти та активістки з ключових груп, не були підготовлені до надання гуманітарної допомоги – профіль VirusOFF завжди був інформаційно-адвокаційний. Але в цей момент усе змінилося.
З’явився запит від донора (ViiV Healthcare Positive Action – прим. virusoff) – чи готові ми підтримати спільноту в екстреній ситуації. Ми погодилися. Хоча в нас не було сервісного досвіду, була чітка мотивація допомогти тим, хто опинився в уразливому становищі. Перші три місяці ми працювали буквально на коліні – закуповували продукти, оплачували квитки, житло, медикаменти. Усе відбувалося завдяки нашим рівним консультантам і консультанткам, які знали людей особисто і могли оперативно реагувати.
Проєкт надалі трансформувався. Із просто екстреної гуманітарної допомоги він став чимось більшим. Ми не стали створювати адміністративний апарат. Замість цього розподілили ресурси через людей зі спільнот, які працювали в регіонах. Це скоротило витрати і дало змогу зберегти гнучкість. У проєкті були включені елементи стійкості: допомога з релокацією, відновленням документів, підтримкою молодих матерів, підтримкою транс*-шелтера в Одесі. Ми почали бачити, що гуманітарна допомога – це не просто видати продуктовий набір. Це вхідна точка. Це можливість повернути людей у життя, дати їм доступ до інформації, до інших видів допомоги, до відновлення зв’язку з медсистемою.
Як ви обирали, в яких регіонах запускати роботу? Що було ключовим?
– Перший фактор – це присутність консультанта або консультантки. Допомога мала бути максимально оперативною. Там, де був консультант або консультантка, була і допомога. Далі ми аналізували потоки ВПО (внутрішньо переміщені особи – прим. virusoff) і де знаходяться спільноти, позбавлені доступу до допомоги. Наприклад, у Полтаві на той момент було багато харківських ВПО, але майже не було спеціалізованих організацій, наприклад, по роботі з ЛГБТІК+ спільнотою. В Одесі активно розвивалася транс* спільнота на базі ініціативної групи «Т-Південь», але в них не було достатньо підтримки.
Ми намагалися охоплювати географічно різні частини країни: схід (Харків), центр (Полтава), захід (Івано-Франківськ), південь (Одеса). Це давало змогу реагувати на різні ситуації та покривати потреби різних груп. Ба більше, консультанти та консультантки працювали не лише локально, а й за запитом дистанційно: відправляли гуманітарні набори поштою, консультували.
А як проєкт адаптувався до війни? Що змінилося в структурі допомоги?
– У різні етапи війни змінювалися і пріоритети, і спасибі донору, що підтримав нас у цьому. Спочатку це була базова допомога: продукти, одяг, квитки, житло. Потім, коли почалися blackout’и – додали LED-лампи, засоби екстреного зв’язку, обігрівачі, що підтримують. Поступово, з погіршенням ситуації з фізичним і психічним здоров’ям людей, з’явився запит на відшкодування коштів за ліки та медичні обстеження за найрізноманітнішими напрямками, на фінансову допомогу «на все, що не можна заздалегідь запланувати». У 2025 році в проєкті особлива увага стала приділятися вагітним і жінкам із ВІЛ, які народили: суміші, памперси, засоби для припинення лактації. Також гостра проблема – документи. Їхня втрата фактично позбавляє людину можливості лікуватися, отримувати послуги, влаштуватися на роботу.
Розкажи трохи про людей, з ким ти працюєш. Хто робить проєкт живим?
– Наша команда – це спільнота. Люди, які не просто працюють «для», а працюють «разом». Вася Маліков (Харків) – потужний активіст, який працює з ЛГБТІК+ спільнотою. Він дуже залучений у життя міста, незважаючи на постійні обстріли. Яніна Стемковська (Полтава) – професіоналка, яка понад 20 років працює з людьми, які вживають наркотики. Юлія Князюк (Івано-Франківськ) – універсальна консультантка, яка працює з людьми, що живуть із ВІЛ, секс-працівниками та секс-працівницями, ЛГБТІК+, ВПО. Юля Фамільєва (Одеса) – транс*-активістка, яка підтримала ініціативу з відкриття транс*-шелтера і потім зареєструвала організацію «Т-Південь». Усі ці люди – представники і представниці своїх спільнот. Вони знають біль і потреби тих, з ким працюють.
Як ви допомагаєте людям, які «випали» із системи ВІЛ/ТБ, ВПО та іншим ключовим групам?
– Консультанти та консультантки виступали в ролі соціальних навігаторів. Вони перенаправляли в профільні медустанови, допомагали відновити документи, знайти нові точки доступу до лікування. Іноді вони буквально супроводжували людей до закладів. Завдяки їхньому досвіду та довірі з боку спільноти, вдавалося відновлювати контакт навіть із тими, хто тривалий час був поза системою.
Як гуманітарна допомога впливає на мотивацію людей звертатися по іншу підтримку?
– Людина приходить по продукти. Її зустрічає консультант або консультантка – не просто людина «на видачі», а така/така сама, як вона. Людина, яка розмовляє її мовою, розуміє, що означає жити з ВІЛ, вживати наркотики, бути зі спільноти ЛГБТІК+, бути в бігах. І в цей момент встановлюється довіра. Людина отримує допомогу, але й дізнається про інші можливості: медичну, психологічну, соціальну підтримку. Багато хто саме через цей вхідний момент починав нове життя, дізнавався, що вони не одні.
Які були особливі потреби у транс* людей, і як проєкт на них відгукнувся?
– Транс* люди стикаються з безліччю бар’єрів: від відсутності документів до неможливості отримувати гормональну терапію. В Одесі ініціативна група транс*-людей «Т-Південь» відкрила шелтер. У якийсь момент фінансування припинилося, і вони опинилися на межі закриття. Ми оперативно ухвалили рішення – тимчасово перерозподілили бюджет релокації на оренду. Це дало змогу зберегти простір, де люди почуваються в безпеці.
Які актуальні потреби у представників ключових груп станом на сьогодні?
– Психічне та фізичне здоров’я погіршується. Багато супутніх захворювань: проблеми з серцем, нирками, психосоматикою. Люди знесилені, у них немає роботи, грошей, підтримки. Особливо гостро стоїть питання у вагітних і жінок, які народили, з ВІЛ – на них лягає подвійне навантаження. У людей, які вживають наркотики, величезний бар’єр – відсутність документів. Без цього вони не можуть нічого.
Що було найважчим за ці роки?
– Переїзди, втрати зв’язку, blackout’и, вигорання, втома, непередбачуваність. Дуже важко утримувати команду, коли в людей самих криза. Але ми домоглися невеликої, але стабільної оплати консультантам і консультанткам – нам було важливо підтримати тих, хто працює в проєкті і допомагає іншим.
Чи бували кризи, коли доводилося терміново змінювати плани?
– Так, наприклад, в Одесі – шелтер для транс* людей. Ми швидко ухвалили рішення використати резервний рядок бюджету. Так вдалося врятувати не просто приміщення, а спільноту, якій ніде було бути. Були й інші кейси, коли потрібно було екстрено оплатити оренду, квитки, їжу.
Які результати тобі здаються найважливішими?
– Найголовніше – це те, що люди не пішли в ізоляцію. Ми зберегли зв’язки. Хтось повернувся до лікування, хтось знайшов підтримку, хтось почав нове життя. Ми не втратили людей. Це – головне.
Як ти думаєш, чи можна масштабувати надалі цей проєкт?
– Модель довела свою стійкість. Вона може бути масштабована, якщо будуть люди, готові працювати з довірою. Жодної бюрократії, жодних формальних обмежень. Головне – зв’язок зі спільнотою і готовність працювати.
А чого не вистачає, щоб зробити проєкт ще сильнішим?
– Потрібна гнучка підтримка. Не просто під індикатори, а під реальні потреби. Потрібно більше фінансів для консультантів і консультанток, потрібне технічне оснащення, мобільні набори. Але головне – визнання, що «просто їжа» – це теж здоров’я, це теж сервіс, це точка входу в систему.
Що б ти хотіла сказати донорам і міжнародним партнерам?
– Будь ласка, не знецінюйте гуманітарну допомогу. Вона – це не другорядне. Це – фундамент. Поки людина голодна, вона не буде лікуватися. Поки вона не в безпеці, вона не прийде за тістом. Коли ви даєте допомогу – ви даєте надію. А коли даєте надію – ви зберігаєте життя. Це основа. Без неї – все інше не працює.