Напередодні AIDS 2026 та в межах кампанії Rethink. Rebuild. Rise. VirusOFF готує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ у Східній Європі та Центральній Азії — в умовах міграції, війни, нестабільного фінансування, стигми та нерівного доступу до послуг.
Для регіону це період нової невизначеності: міжнародна підтримка скорочується, простір для громадянського суспільства звужується, криміналізація й атаки на права людини посилюють тиск на організації, які роками були мостом між людьми та системою охорони здоров’я. У таких умовах профілактика ВІЛ не може зводитися лише до медичних інструментів — вона напряму залежить від довіри, прав, зменшення шкоди, роботи спільнот і доступу до послуг без страху та осуду.
Два роки тому, перед AIDS 2024 у Мюнхені, VirusOFF уже говорив із Ганною Довбах, виконавчою директоркою Євразійської асоціації зменшення шкоди (Eurasian Harm Reduction Association) та головою Форуму громадянського суспільства з питань наркотиків ЄС (EU Civil Society Forum on Drugs), про декриміналізацію, силу спільнот і те, чому ефективна відповідь на ВІЛ неможлива без прав людини та участі самих спільнот.
Сьогодні ця розмова звучить ще гостріше. Ми продовжуємо її в контексті AIDS 2026 у Ріо — про те, що відбувається з профілактикою ВІЛ, коли зникають ресурси; чому зменшення шкоди є не “додатковим компонентом”, а центральною частиною відповіді на епідемію; і які питання Східна Європа та Центральна Азія має привезти на AIDS 2026.
— Ганно, ми говорили з тобою перед AIDS 2024 у Мюнхені про декриміналізацію і силу спільнот. Якщо подивитися на ці два роки — що найбільше змінилося для профілактики ВІЛ у регіоні Східної Європи та Центральної Азії?
Ганна: Найбільша зміна — це різке переформатування і фактичне зникнення значної частини фінансових ресурсів для громадських організацій.
Те, що роками робили громадські організації за підтримки міжнародних донорів, сьогодні опинилося під загрозою майже практичного зникнення. Для нашого регіону це особливо критично, тому що Східна Європа та Центральна Азія були дуже залежними від міжнародного фінансування — передусім у програмах для ключових груп, профілактиці, тестуванні, підтримці доступу до лікування, послугах, пов’язаних із ВІЛ, туберкульозом, гепатитами, зменшенням шкоди.
У багатьох країнах саме громадські організації забезпечували фокусовану профілактику для людей, які часто не доходять до державних сервісів. І саме ці програми першими опинилися під ударом: частина закрилася, частина була скорочена до мінімуму, частина фактично втратила можливість працювати системно.
Це не лише регіональна історія — це глобальний процес. Але для нашого регіону він особливо небезпечний, бо тут і до цього було багато залежності від зовнішніх ресурсів, а державне фінансування послуг для ключових спільнот залишається дуже обмеженим або нестабільним.
Окрема проблема — те, що в умовах скорочення фінансування держави часто обирають більш «медикалізовану» відповідь: лікування, закупівлі, іноді навіть ремонти чи інфраструктурні потреби. А втручання спільнот, аутріч, рівне консультування, моніторинг за участі спільнот, адвокація, юридична допомога, підтримка людей у доступі до послуг — усе це починають сприймати як щось другорядне. Хоча саме це часто є умовою того, що людина взагалі потрапить до системи охорони здоров’я.
— Як ти сьогодні описала б стан профілактики ВІЛ для ключових спільнот у нашому регіоні: ми рухаємося до більшого вибору й доступу чи, навпаки, бачимо звуження можливостей?
Ганна: Формально інструментів стає більше: є PrEP, PEP, тестування, лікування, сучасні підходи, нові препарати. Але реальний доступ — це не лише наявність препарату на складі або в кабінеті.
Людина має дійти до цього кабінету. Вона має довіряти лікарю, не боятися реєстратури, не боятися, що її дані кудись передадуть, що її поведінка або статус стануть підставою для переслідування чи стигми. Якщо цього немає, то профілактика існує лише на папері.
Тому я б сказала так: на рівні технологій і медичних засобів, можливостей нібито більше. Але на рівні реального доступу для ключових спільнот ми бачимо серйозне звуження. І воно пов’язане не лише з фінансуванням, а й із політичним контекстом, стигмою, криміналізацією, недовірою до інституцій і тиском на громадянське суспільство.
— Зменшення шкоди іноді досі сприймають як окремий напрям. Як би ти пояснила, чому це не “додаток”, а центральна частина профілактики ВІЛ?
Ганна: Зменшення шкоди — це не набір шприців чи серветок. Це підхід, який дозволяє працювати з реальною поведінкою людей, а не з уявленнями системи про те, якими люди мають бути.
Наркоринок змінюється. Змінюються речовини, способи їх купівлі й уживання, змінюються групи людей, які стикаються з ризиками. Відповідно, зменшення шкоди теж має змінюватися. Десь потрібні шприци, десь — тестування речовин, десь — рівні консультанти серед молоді на фестивалях, десь — інформація про передозування, безпечніші практики, доступ до замісної підтримувальної терапії, тестування на ВІЛ і гепатити, психосоціальна підтримка.
Але суть одна: це спосіб зменшити ризики смерті, інфікування, передачі ВІЛ і гепатитів, ментальних криз, насильства, ізоляції. Це також спосіб з’єднати людину з системою охорони здоров’я.
Тому зменшення шкоди — це не «додаток» до профілактики ВІЛ. Це одна з її центральних частин. Без неї ми втрачаємо людей, які найбільше потребують підтримки і яких найважче досягнути через звичайні медичні канали.
— Що сьогодні найбільше блокує доступ людей, які вживають психоактивні речовини, до профілактики, тестування, PrEP/PEP, лікування ВІЛ, гепатиту C, замісної терапії та інших сервісів?
Ганна: Передусім — криміналізація і страх.
Коли сама поведінка людини криміналізована або може бути використана проти неї, вона не довірятиме системі. Якщо людина боїться поліції, боїться лікаря, боїться, що через звернення по допомогу її можуть поставити під ризик переслідування, — вона не піде на тестування, не звернеться за PrEP, не говоритиме чесно про ризики, не прийде по лікування.
Це стосується не лише людей, які вживають наркотики. Це актуально для секс-працівниць і секс-працівників, людей, які живуть з ВІЛ, ЛГБТІК+ людей, інших маргіналізованих груп. У деяких країнах регіону досі криміналізовані добровільні одностатеві стосунки між дорослими. В інших криміналізована передача ВІЛ або навіть постановка під загрозу передачі ВІЛ. Десь через гранично малі дози речовин людина може опинитися під кримінальним переслідуванням навіть через залишки речовини у шприці.
Усе це виштовхує людей за межі медичної допомоги. І тоді не має значення, що десь у системі є PrEP, тест-системи чи препарати. Якщо людина не довіряє системі й боїться до неї звертатися, профілактика не працює.
— У 2024 році ви активно просували кампанію Rise & Decriminalize. Що зараз із цим рухом: що вдалося, а що виявилося найскладнішим?
Ганна: Rise & Decriminalize ми запускали як регіональну ініціативу і рух різних мереж та спільнот. Сьогодні ця робота продовжується, зокрема завдяки підтримці Elton John AIDS Foundation.
Одне з головних завдань зараз — фіксувати негативні тенденції у законодавстві щодо діяльності громадських організацій у реальному часі. Ми разом із партнерськими мережами моніторимо звуження громадянського простору для маргіналізованих груп у країнах регіону: закони про «іноземних агентів» , атаки на міжнародне фінансування, риторику про «наркопропаганду» чи «ЛГБТ-пропаганду», спроби обмежити діяльність організацій, які надають послуги ключовим групам.
Найважливіше, що вдалося, — ми змогли показати всьому світу технології автократичних держав: криміналізація стосується не лише поведінки людей. У багатьох країнах поступово криміналізується або ставиться під загрозу сама можливість надавати послуги цим людям, говорити про їхні права, отримувати міжнародне фінансування, збирати дані про порушення прав людини.
Найскладніше — те, що ці тенденції швидко посилюються. Вони не завжди виглядають як пряма заборона. Іноді це починається з політичної риторики, з розмов про «зовнішній вплив», «пропаганду», «захист традиційних цінностей». Але потім це переходить у закони, обмеження, кримінальні ризики для організацій і людей.
— Як сьогодні пояснити декриміналізацію людям поза темою — не як політичне гасло, а як практичну умову ефективної профілактики ВІЛ?
Ганна: Я б пояснювала дуже просто: життя людини і її щоденна поведінка не мають бути криміналізовані, якщо вони не завдають шкоди іншим.
Якщо людина вживає наркотики, надає сексуальні послуги, живе з ВІЛ, має сексуальні стосунки за згодою з іншою дорослою людиною — це не має автоматично робити її злочинцем. Криміналізація не може зупинити цю поведінку, так це не працює. Кримінальне покарання лише робить людей невидимими для медицини, соціальних служб і профілактичних програм.
Коли люди бояться, що звернення по допомогу може обернутися проти них, вони не звертаються. Вони не тестуються, не повідомляють про передозування, не приходять по PrEP, не говорять із лікарями чесно, не отримують лікування ВІЛ чи гепатиту C.
Тому декриміналізація — це не абстрактна політична вимога. Це практична умова того, щоб профілактика ВІЛ мала шанс працювати.
— Що відбувається з профілактикою, коли люди не довіряють лікарям, соціальним службам, поліції або державним інституціям?
Ганна: Профілактика перетворюється на формальність.
Можна закупити препарати, відкрити кабінет, написати гарний протокол, назвати послугу «дружньою» або «низькопороговою». Але якщо людині страшно пройти через реєстратуру, якщо вона очікує осуду, розкриття статусу, поліцейського інтересу або бюрократичної пастки, — вона туди не прийде.
Довіра — це не м’який компонент. Це інфраструктура профілактики. Без довіри люди залишаються поза системою. А якщо вони поза системою і немає ніякої допомоги з боку рівних консультантів, то профілактика, тестування, лікування і підтримка їх не досягають.
— Чому рівні консультанти, аутріч-працівники й організації спільнот часто залишаються останнім мостом між людьми та системою охорони здоров’я? І що втрачає людина, коли цей міст руйнується?
Ганна: Тому що саме вони користуються довірою дуже стигматизованих людей . Вони знають реальне життя людей, розуміють ризики, мову, страхи, контекст. Вони можуть пояснити, супроводити, підтримати, знайти маршрут, допомогти людині не зникнути між кабінетами, законами й інституціями.
Це компетенція, яка формується роками. Її не можна швидко відновити після того, як організації зникають.
Є болючі приклади з інших країн. Коли після завершення фінансування Глобального фонду держава не взяла на себе фінансування зменшення шкоди, організації ще якийсь час трималися, але без зарплат і ресурсів довго надавати послуги неможливо. Люди пішли в інші сфери, виїхали, вигоріли, втратили віру. А коли через кілька років держава зрозуміла, що послуги зникли, виявилося, що їх треба відбудовувати майже з нуля.
Рекомендації, протоколи й гарантовані пакети послуг важливі. Але якщо немає людей, які вміють працювати зі спільнотами і мають їхню довіру, ці документи не працюють.
— Профілактика в умовах скорочення або нестабільності фінансування. Що найперше “падає”, коли скорочуються ресурси?
Ганна: Першими зазвичай падають ті компоненти, які система помилково вважає «додатковими»: адвокація, навчання, зустрічі, моніторинг, підтримка спільнот, юридична і параюридична допомога, рівне консультування, аутріч, участь спільнот у прийнятті рішень.
Але саме ці компоненти часто є основою доступу. Вони пояснюють людям, куди звернутися; супроводжують їх; фіксують порушення; допомагають системі бачити, що насправді відбувається; захищають простір для послуг.
Коли це скорочується, ми втрачаємо не просто «активності». Ми втрачаємо людей, які роками будували довіру, експертизу і зв’язки зі спільнотами. І це вже не можна швидко відновити одним новим конкурсом чи новою закупівлею.
— Як би ти пояснила донору або людині, яка ухвалює рішення, що фінансування зменшення шкоди й роботи спільнот — це не “додатковий компонент”, а умова ефективності всієї профілактики ВІЛ?
Ганна: Я б сказала: якщо ви вірите, що достатньо завезти ліки в лікарню або покласти PrEP у кабінет, покажіть, як люди туди дійдуть.
Хто пояснить людині, що це для неї? Хто допоможе їй подолати страх? Хто буде поруч, якщо вона має досвід насильства, стигми, криміналізації, депортаційних ризиків, втрати документів, недовіри до держави? Хто зможе говорити з нею мовою довіри?
Без спільнот, рівних консультантів і зменшення шкоди відповідь на ВІЛ звужується до медичного складу і кабінету. Але профілактика — це не лише шприци чи препарат. Це розмова людини з людиною, і шлях людини до цього препарату. І цей шлях часто прокладають саме громадські організації.
— Чи можемо ми говорити, що захист громадянського суспільства, особливо в умовах війни, політичного тиску і звуження простору для громадських організацій, — це теж частина профілактики ВІЛ?
Ганна: Так, безумовно. Захист громадянського суспільства — це частина профілактики ВІЛ, тому що саме громадянське суспільство часто забезпечує ті послуги, до яких держава не доходить або не має довіри.
Коли закриваються організації, коли обмежується міжнародне фінансування, коли людей лякають статусом «іноземного агента», коли криміналізують інформацію або послуги для ключових груп, — це не абстрактна атака на НУО. Це прямий удар по маршруту людини до допомоги.
Громадські організації не лише надають послуги. Вони фіксують порушення, говорять про права, підтримують участь спільнот у прийнятті рішень, утримують зв’язок із людьми, яких система не бачить. Якщо цей простір зникає, профілактика ВІЛ стає слабшою, менш точною і менш доступною.
— Слоган AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise (Переосмислити. Перебудувати. Піднятися). Якщо застосувати його до профілактики ВІЛ у Східній Європі та Центральній Азії, що саме нам потрібно переосмислити, що — перебудувати, і навколо чого спільнотам треба піднятися разом?
Ганна: Переосмислити потрібно роль спільнот. Не як «додатку» до системи, не як зручного партнера для проєктів, а як центральної частини відповіді на епідемію.
Перебудувати потрібно систему фінансування. Якщо всі говорять про інституціоналізацію, то вона не має означати, що спільноти зникають, а держава залишає лише медичну частину. Інституціоналізація має включати сталі механізми фінансування громадських і спільнотних послуг, аутрічу, рівного консультування, адвокації, моніторингу, юридичної підтримки.
А піднятися спільнотам потрібно навколо солідарності й захисту самих себе. Тиск дуже великий. І якщо ми не будемо триматися разом — регіонально, глобально, між різними спільнотами, між правозахисними, медичними й дослідницькими середовищами — ми втратимо не лише окремі програми. Ми втратимо інфраструктуру довіри, без якої профілактика ВІЛ не працює.
— Якби ти мала сформулювати три головні питання від регіону СЄЦА до AIDS 2026 у Ріо щодо профілактики ВІЛ — які б це були питання?
Ганна: Перше питання: чи є у глобальної відповіді на ВІЛ реальний план, як зберегти фокусовану профілактику для ключових спільнот в умовах скорочення міжнародного фінансування?
Друге: чи готові фармацевтичні компанії, приватні донори, академічна спільнота, міжнародні організації та держави системно й скоординовано підтримувати не лише препарати й технології, а й громадські організації, зменшення шкоди, рівне консультування, адвокацію, дослідження спільнот і захист громадянського простору?
Третє: якщо відповідь на ВІЛ звужується до лікування в лікарнях, хто саме приведе туди людей, які через криміналізацію, стигму і страх не довіряють системі?
Бо я не вірю, що без фокусованої профілактики, без мереж довірених рівних консультантів і без організацій спільнот лікування саме по собі досягне тих, хто найбільше його потребує.
— І на завершення: продовжи фразу. Профілактика ВІЛ у нашому регіоні не працюватиме, якщо…
Ганна: …якщо заборонити громадські організації.
Бо саме вони часто залишаються тим мостом, який з’єднує людину з інформацією, профілактикою, лікуванням, правами і підтримкою. Якщо цей міст зруйнувати, система може залишитися з препаратами, протоколами й кабінетами, але без людей, до яких усе це мало б дійти.
