Нові препарати обіцяють змінити профілактику ВІЛ. Але за науковими проривами досі стоїть старе запитання: хто насправді зможе ними скористатися?

У рамках медійної кампанії VirusOFF «Від Ріо до Женеви: вибір, доступ і мобільність у профілактиці ВІЛ на практиці» (From Rio to Geneva: HIV Prevention Choice, Access and Mobility in Practice), що реалізується за підтримки IAS у контексті Rethink. Rebuild. Rise., ми поговорили з експертами з України та Латинської Америки про те, що справді допомагає зробити профілактику доступною, чому самого наукового прогресу недостатньо та якою є ціна бездіяльності.

Уявіть, що вам потрібна профілактика ВІЛ. Ви знаєте, що існують препарати, які можуть суттєво знизити ймовірність набуття ВІЛ. Можливо, ви навіть чули про новий варіант ін’єкційної профілактики, який потрібно отримувати лише двічі на рік.

Але найближчий пункт надання послуг розташований за сотні кілометрів. Або ви не знаєте, куди звернутися. Або боїтеся, що в клініці доведеться розповідати про своє сексуальне життя людині, яка насамперед почне вас засуджувати.

Формально профілактика існує. Для вас — ні.

У липні 2025 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендувала ленакапавір — препарат для ін’єкційної доконтактної профілактики ВІЛ (PrEP), який вводять двічі на рік. Це досягнення стало частиною дискусій на AIDS 2026 у Ріо-де-Жанейро про те, як зробити профілактику зручнішою та доступнішою.

2 листопада 2026 року Управління з контролю за якістю харчових продуктів і лікарських засобів США (FDA) надало попереднє схвалення (tentative approval) першому генеричному ін’єкційному ленакапавіру для PrEP. Розроблений компанією Dr. Reddy’s Laboratories за фінансової, технічної та регуляторної підтримки Unitaid, Wits RHI і Clinton Health Access Initiative, препарат досяг цього етапу лише через 16 місяців після схвалення оригінального засобу.

Відповідно до раніше укладеної угоди, ціна генерика для 120 країн і територій, охоплених добровільною ліцензією Gilead, має становити 40 доларів США на людину на рік. Перші постачання очікуються до кінця 2026 року, ширша доступність — у 2027-му. Однак попереднє схвалення FDA саме по собі не означає національної реєстрації, фактичних постачань або доступності препарату для кожної людини, яка його потребує.

Для Східної Європи та Центральної Азії (СЄЦА) питання доступності нових методів профілактики ВІЛ особливо гостре.

За оцінками UNAIDS, у 2024 році в регіоні близько 130 тисяч людей набули ВІЛ — на 7% більше, ніж у 2010 році. Із приблизно 2,1 мільйона людей, які живуть із ВІЛ, антиретровірусну терапію отримували лише 51%.

Ці показники відображають масштаб викликів для відповіді на ВІЛ у регіоні. Хоча охоплення лікуванням не є показником доступу до PrEP, обидва питання змушують говорити про бар’єри до своєчасного тестування, профілактики та медичної допомоги.

На цьому тлі поява доступнішого генеричного ленакапавіру відкриває нові можливості. Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан охоплені добровільною ліцензією Gilead, як і низка інших країн СЄЦА. Але включення до ліцензії не гарантує появи препарату в програмах профілактики. Для цього потрібні національні регуляторні рішення, фінансування, прогнозування потреб, закупівлі й постачання, підготовка фахівців та участь спільнот.

Саме тут проявляється головна суперечність: шлях від наукового досягнення до доступнішого препарату стає коротшим, але шлях людини до профілактики все ще може залишатися довгим і складним.

Нові технології та угоди розширюють можливості вибору. Водночас багато людей і далі стикаються з бар’єрами під час отримання послуг, які вже існують.

І саме тут досвід України та Латинської Америки виявляється несподівано співзвучним.

Україна: коли людина не може дістатися до клініки

Що має змінитися в системі охорони здоров’я, щоб вона продовжувала працювати, коли люди масово залишають свої домівки, медичні заклади змінюють місце розташування, а звичні маршрути отримання допомоги перестають існувати?

Ольга Гвоздецька, заступниця генерального директора Центру громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, в інтерв’ю VirusOFF розповідає, що одним із найважливіших рішень стала здатність швидко перебудовувати послуги.

Причому для цього, за її словами, не знадобилося ухвалювати нове законодавство.

«Усі зміни ми забезпечили в межах чинної нормативної бази», — пояснює Гвоздецька.

Медичні заклади отримали додаткові рекомендації, було переглянуто маршрути пацієнтів, адаптовано інформаційну систему. Це дозволило людям продовжувати отримувати антиретровірусну терапію в різних регіонах країни та переходити між медичними закладами без зайвих адміністративних бар’єрів.

Особливо показовим є досвід мобільних амбулаторій.

За лютий–листопад 2025 року вони здійснили 1 213 виїздів, охопили послугами 67 040 людей та провели 42 808 тестувань на ВІЛ. За інформацією Центру громадського здоров’я України, кожен п’ятий відвідувач, який пройшов тестування в межах цієї роботи, раніше не обстежувався на відповідні інфекції.

Це не просто додаткова можливість пройти тест. Це спосіб дістатися до людей, які з різних причин можуть залишатися поза звичайною системою медичної допомоги.

«Навіть якщо послуга офіційно доступна, людина може не скористатися нею через безпекову ситуацію, внутрішнє переміщення, економічні труднощі, стигму або недостатню поінформованість», — зазначає Гвоздецька.

Є й інша проблема, менш помітна у звітах.

Останню оцінку чисельності людей, які живуть із ВІЛ в Україні, проводили ще до повномасштабного вторгнення. Після масштабної міграції вона вже не відображає реальної ситуації.

Інакше кажучи, система має відповідати на потреби людей, точна кількість і місцеперебування яких сьогодні невідомі.

За таких обставин роль організацій спільнот виходить далеко за межі інформування.

«Під час війни громадські організації не просто доповнюють систему охорони здоров’я, а часто забезпечують її гнучкість і здатність оперативно реагувати на нові виклики», — говорить Гвоздецька.

Саме громадські організації допомагали знаходити людей, які втратили зв’язок із медичними закладами, відновлювати доступ до лікування, організовувати супровід і підтримку під час переміщення всередині України та за її межами.

Український досвід показує: нові технології справді необхідні. Але іноді найважливішою зміною стає не поява нового препарату, а готовність системи змінити звичний порядок роботи заради людини.

Аргентина: права закріплені в законі. Але хто оплачує їх реалізацію?

В Аргентині немає повномасштабної війни на її території, проте суперечність між офіційними зобов’язаннями та реальним доступом до профілактики знайома не менше.

У 2022 році країна ухвалила закон № 27.675, який закріпив комплексний підхід до відповіді на ВІЛ, захист прав та участь спільнот.

Але що відбувається після ухвалення закону?

Гастон Девісич, координатор взаємодії зі спільнотами Fundación Huésped, пояснює: значна частина державних коштів спрямовується на закупівлю препаратів. Водночас стале фінансування інформування, консультування, супроводу та профілактичних послуг залишається серйозною проблемою.

Саме цю роботу часто беруть на себе громадські організації — з обмеженими командами, на короткострокових грантах, іноді завдяки волонтерській праці.

«Профілактика під керівництвом спільнот існує. Але вона існує всупереч структурним обмеженням, а не тому, що система повноцінно створює для неї умови», — говорить Девісич.

Виникає парадокс.

Система може закуповувати препарати. Але хто пояснить людині, що таке PrEP і як її отримати? Хто допоможе розібратися в медичних послугах мігранту, який не володіє місцевою мовою? Хто підтримає людину після дискримінаційного ставлення в клініці?

Препарати можна закупити централізовано. Довіру — ні.

При цьому доступ до PrEP в Аргентині, за словами Девісича, залишається нерівномірним. Він залежить від місця проживання, типу медичного страхування та можливості орієнтуватися в системі охорони здоров’я.

«Наявність, доступ і особливо рівний доступ — це не одне й те саме», — наголошує експерт.

І ставить перед країнами, які впроваджують нові інструменти профілактики, цілу низку незручних запитань:

«Хто має доступ — або хто матиме його? Наскільки швидко? За якою ціною? На яких умовах? Кого залучають до процесу впровадження від самого початку, а кого залишають на потім?»

Ці запитання стосуються і Східної Європи та Центральної Азії.

Ціна 40 доларів США на рік робить ці запитання ще практичнішими: хто плануватиме закупівлі, забезпечуватиме інформування й супровід та залучатиме спільноти до рішень ще до початку впровадження?

Коли міжнародне фінансування скорочується, держави дедалі частіше мають брати на себе відповідальність за послуги. Але сам собою перехід до національного фінансування не гарантує збереження програм, особливо тих, які працюють із людьми, що стикаються зі стигмою, криміналізацією та соціальним виключенням.

«Якщо ми не почнемо розв’язувати питання доступу від самого початку, інновації поглиблюватимуть нерівність, а не зменшуватимуть її», — попереджає Девісич.

Це, мабуть, один із найбільш тривожних висновків після Ріо.

Нова технологія здатна змінити профілактику ВІЛ. Але за нерівного доступу вона може спочатку змінити життя тих, хто й без того найкраще забезпечений медичними послугами.

Кого не помічають навіть хороші програми

Є й незручніше запитання: для чийого життя взагалі розроблені програми профілактики?

Карлос Гарсія де Леон, мексиканський правозахисник та експерт із питань ВІЛ, сексуального здоров’я і прав ЛГБТІК+ людей, пропонує поглянути на досвід хімсексу — вживання психоактивних речовин у сексуальному контексті.

Гарсія де Леон звертає увагу: деякі медичні фахівці сприймають хімсекс виключно як «поганий вибір», не намагаючись зрозуміти, яку роль відіграють психічне здоров’я, самотність, стигма, соціальна ізоляція та безпека.

Але якщо програма профілактики не враховує реального життя людини, наскільки ефективною вона взагалі може бути?

«Багато програм профілактики не розроблені для людей, які свідомо поєднують секс і вживання речовин, тому вони не відповідають їхнім потребам», — пояснює експерт.

За словами Гарсії де Леона, консультації зі спільнотами в Латинській Америці дозволили побачити значно складнішу картину: вплив економічної вразливості, дискримінації, криміналізації та насильства, а також бар’єри з боку медичних працівників.

Наприклад, для деяких транс* жінок вживання речовин у сексуальному контексті тісно пов’язане з умовами секс-роботи, економічною залежністю та питаннями особистої безпеки.

Ці обставини неможливо усунути повчаннями чи стандартною інформаційною кампанією.

«Життєвий досвід показує нам, що справді працює. Стратегії зменшення шкоди необхідно адаптувати до реалій хімсексу, а це можливо лише тоді, коли ми слухаємо людей, які ним практикують», — наголошує Гарсія де Леон.

Питання не в тому, щоб схвалювати чи засуджувати поведінку людини.

Питання в тому, чи готова система надати їй допомогу без осуду.

І цей приклад стосується далеко не лише хімсексу.

Ми створюємо послуги для реальних людей — чи для зручного уявлення про те, якими мають бути їхні потреби та поведінка?

Після Ріо: три запитання, на які доведеться відповісти

Перший генеричний ленакапавір наблизився до впровадження завдяки прискореному регуляторному шляху й завчасній ціновій домовленості. Але швидший вихід препарату на ринок ще не гарантує швидкого та справедливого доступу для людей.

Світ має дедалі ширший набір інструментів профілактики ВІЛ. Але сама наявність вибору ще не означає, що він доступний кожному.

Досвід України та Латинської Америки дозволяє сформулювати три практичні запитання.

Перше: чи може послуга рухатися за людиною? Не лише в умовах війни, а й під час міграції, життя далеко від великих міст, зміни документів або втрати звичної медичної підтримки.

Друге: хто створює довіру — і хто оплачує цю роботу? Якщо держава фінансує препарат, але не фінансує навігацію, консультування та послуги під керівництвом спільнот, частина людей так і залишиться поза системою.

Третє: чи беруть самі спільноти участь в ухваленні рішень? Не як запрошені гості після затвердження стратегії, а як партнери, які можуть визначати пріоритети, оцінювати якість послуг і впливати на розподіл ресурсів.

Ольга Гвоздецька формулює цей принцип гранично чітко: «Жодне рішення не повинно ухвалюватися без участі людей, яких воно безпосередньо стосується».

А Гастон Девісич нагадує, що наукові досягнення та права людини не можна розглядати окремо:

«Дослідження, інструменти профілактики, досягнення в лікуванні — усе це може мати значення лише тоді, коли спільноти довіряють їм і люди можуть отримати до них доступ без стигми та бар’єрів».

Саме тут гасло AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise. — набуває цілком конкретного змісту.

Переосмислити — означає перестати вважати зареєстрований препарат доказом доступності профілактики.

Перебудувати — означає змінити фінансування та організацію послуг так, щоб людина не випадала із системи через місце проживання, стигму або міграцію.

Рухатися вперед — означає зробити спільноти не тимчасовими виконавцями чужих рішень, а повноправними учасниками відповіді на ВІЛ.

До IAS 2027 у Женеві питання вже буде не в тому, скільки нових можливостей представила наука. Питання в тому, скільки людей насправді отримали можливість ними скористатися.