Інтерв’ю з Даниїлом Кашніцьким про міграцію, довіру, українських біженок і біженців, безперервність лікування та питання, які регіону Центральної та Східної Європи і Центральної Азії (ЦСЄЦА) важливо винести на AIDS 2026
Напередодні AIDS 2026 та в рамках кампанії #RethinkRebuildRise VirusOFF готує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ «на місцях» у регіоні ЦСЄЦА — в умовах міграції, стигми, нестабільного фінансування, війни та нерівного доступу до послуг.
Одна з ключових тем цієї серії — люди у русі: біженки й біженці, мігрантки й мігранти, внутрішньо переміщені люди, а також ті, хто через війну, бідність, відсутність документів або складну життєву ситуацію опиняється між системами охорони здоров’я.
Ми поговорили з Даниїлом Кашніцьким, координатором з академічних зв’язків у Регіональній експертній групі з питань міграції та здоров’я (migrationhealth.group), дослідником міграції та здоров’я в дослідницькому центрі Cermes3 — Centre for Research on Medicine, Science, Health, and Society, Франція, про те, чому профілактика ВІЛ для людей у міграції залишається системно слабкою ланкою, що найчастіше «ламається» під час переїзду, яку роль відіграють довіра та рівна навігація, і чому вже зараз потрібно думати про доступ українських біженок і біженців до медичної допомоги після березня 2027 року.
Даниїле, якщо говорити простими словами: як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ для людей у русі — мігранток і мігрантів, біженок і біженців, переміщених людей — у нашому регіоні та за його межами?
Якщо відповідати коротко і просто — доволі погано.
Якщо говорити саме про профілактику для людей у міграції, то навіть у європейських країнах таких програм дуже мало. Вони практично відсутні як системний підхід. Безумовно, є проєктні ініціативи на базі НУО, на базі спільнот, але я не знаю хороших прикладів, де такі програми справді були б інтегровані в національну систему.
З лікуванням ситуація краща: лікування є, розробляються системні підходи, які враховують потреби людей у міграції. Але саме профілактика — щоб людей супроводжували у перші складні три-п’ять років після приїзду — майже відсутня.
А це дуже вразливий перехідний період. Незалежно від того, з якого регіону людина переїхала і куди, вона опиняється в новому середовищі, у стані невизначеності. Для соціально значущих захворювань це дуже чутливий період.
Коли людина переїжджає з однієї країни до іншої, що найчастіше «ламається» у доступі до профілактики та лікування?
Передусім ламається довіра.
Сьогодні інформації багато. Не можна сказати, що люди перебувають у повному вакуумі: як правило, рідною мовою людини якась інформація є. Інше питання — чи може вона їй довіряти? Чи думає, що її хочуть обманути, забрати останні гроші, скористатися її складною ситуацією?
Іноді люди не йдуть до лікаря не тому, що в них немає часу чи грошей, а тому, що не довіряють системі. Особливо якщо йдеться про інфекційні захворювання — ВІЛ, туберкульоз, гепатити. Навіть якщо людина знає, що її не депортують, вона може боятися втратити роботу або того, що інформація про діагноз стане відомою.
Тут дуже сильна самостигма.
І це стосується не лише ВІЛ чи туберкульозу. Це стосується жіночого здоров’я, хірургії, лікування інших хронічних захворювань. Для людини природно довіряти тим фахівцям, із якими в неї роками вибудовувалися стосунки вдома, у країні, де вона жила раніше.
Коли людина переїжджає, особливо якщо переїжджає не один раз, ця траєкторія стає дуже складною.
Що в ідеалі має бути у людини під час переїзду, щоб вона не втратила доступ до лікування та профілактичних послуг?
Насамперед — страхування або зрозумілий маршрут доступу до послуг, якщо доступ не залежить від страхування.
Має бути вибудувана система, яка враховує і людей із документами, і людей без документів, якщо вони мають захворювання або належать до ключових спільнот.
Якщо ми говоримо про ВІЛ, туберкульоз, послуги зменшення шкоди, людині має бути зрозуміло, куди звернутися. Інформація і право на здоров’я — це перше, що має бути забезпечено.
Як ти оцінюєш ситуацію з українськими біженками й біженцями в Європі після 2022 року? Що вдалося вибудувати, а де залишаються серйозні розриви?
Якщо озиратися назад, від моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну, я б сказав, що досвід інтеграції українських біженок і біженців — не лише у сфері здоров’я — був досить позитивним.
По-перше, була ситуація шоку. Люди були мобілізовані, системи також опинилися в стані готовності до швидких змін. Приймаючі країни зробили те, що для інших біженок і біженців, мігранток і мігрантів вони часто не робили.
Наприклад, майже жодна європейська країна, за винятком Франції і, можливо, ще кількох держав, не була добре адаптована до лікування мультирезистентного туберкульозу. Для України це важлива проблема, тому що це країна з високою поширеністю МР-ТБ. Поступово європейські країни почали адаптувати свої протоколи, вводити бедаквілін. Зараз таких країн уже більше, ніж було на момент вторгнення у 2022 році.
Це хороший приклад того, як системи охорони здоров’я змогли швидко включити українок і українців.
Крім того, це перший приклад після Другої світової війни, коли ми бачимо велику багатомільйонну міграцію до Європи, за якої люди мають безумовне право на проживання, але водночас можуть повертатися до країни походження. Україна перебуває у стані війни, але вона продовжує функціонувати як сучасна держава. Люди повертаються не лише по речі, а й з медичних, сімейних, економічних причин. Вони продовжують жити транснаціональним життям — сотні тисяч жінок, дітей і літніх людей постійно їздять відвідувати рідних в Україні.
І це норма у випадку українок і українців. За стандартної процедури звернення по притулок людина не має права їздити до країни, з якої вона виїхала через війну або переслідування. У випадку тимчасового захисту українкам і українцям це дозволено. Також можливий переїзд з однієї країни ЄС до іншої, якщо щось не склалося.
Мені як досліднику міграції було дуже цікаво це вивчати. Ми також побачили, що українки й українці далеко не завжди обирають найбагатші країни або країни з найсильнішою соціальною підтримкою. Багато хто воліє залишатися в Польщі — країні, яка доволі стримана в питаннях соціальної підтримки порівняно з Німеччиною, Францією та багатьма іншими країнами ЄС, але розташована поруч з Україною. Виявилося, що для багатьох людей критично важливо бути поруч з Україною, мати можливість поїхати додому.
Системи загалом впоралися добре. Для організації охорони здоров’я та дослідницької сфери це важливий урок: якщо людей не заганяти в надто жорсткі рамки, не відбувається масового зловживання соціальною системою або лікуванням.
Люди приїжджають, їм потрібно жити, організовувати своє життя, шукати роботу. І ми бачимо, наприклад, у Польщі та Чехії, що українки й українці зробили економічний внесок: вони принесли системі більше грошей, ніж забрали.
Загалом європейські країни прийняли українок і українців досить інклюзивно. Це велике досягнення.
Але якщо говорити ширше, людей у міграції загалом усе ще погано інтегрують у програми з ВІЛ і туберкульозу. Досягнення у створенні програм, чутливих до потреб людей у міграції, поки досить низькі. З цим є структурні складнощі.
Які труднощі стали особливо помітними?
Одна зі складнощів з інтеграцією українок і українців у систему охорони здоров’я була не стільки в мові, хоча це перше, що лежить на поверхні.
Дуже багатьох людей поселили в центри прийому біженок і біженців або надали соціальне житло в маленьких містах, де немає послуг, адаптованих для спільнот. Наприклад, щоб отримати послуги зменшення шкоди, людині потрібно їхати дві-три години до найближчого адміністративного центру.
Коли такі поїздки потрібно здійснювати регулярно, а громадського транспорту майже немає і люди не мають машин, це стає великою проблемою. Люди почуваються ізольованими, без людей поруч зі схожим досвідом. Інші представники й представниці спільноти можуть бути тільки онлайн, а людина сидить у маленькому місті чи селі, і їй немає з ким розділити схожі проблеми, немає з ким вибудувати мережу довіри.
Тому дуже важлива онлайн-підтримка — те, що робить польська Fundacja HelpNowHUB та інші подібні організації, засновані мігрантськими спільнотами ключових груп. Вони допомагають не лише на місці, а й консультують онлайн людей, які формально перебувають у тій самій країні, але в реальності дуже обмежені в мобільності.
Люди в міграції мобільні за своїм життєвим досвідом, але в повсякденності вони часто дуже обмежені. Вони проводять довгі години на роботі, рідко їздять у відпустку, живуть і працюють в одному місці. Українки й українці також витрачають гроші на поїздки додому, до родичів, які залишилися.
Тому регулярні поїздки до обласного, воєводського або великого міста — це велика проблема. Потрібно відпрошуватися з роботи, витрачати гроші на дорогу. Це непросто.
Що сьогодні заважає країнам вибудувати нормальну транскордонну безперервність допомоги, щоб людина не випадала із системи під час переїзду?
Передусім — координація між країнами.
Те, що зробив Центр громадського здоров’я України — електронну базу з діагнозами, можливість швидко відновлювати дані за запитом, — це якраз приклад дуже оперативної транскордонної співпраці між Україною та приймаючими країнами, якої раніше не було.
Люди з інших країн, які перебувають у міграції, часто мають з нуля проходити всі аналізи. Минає багато часу, щоб відновити безперервність лікування — і щодо ВІЛ, і щодо зменшення шкоди.
Ініціативи на кшталт електронних баз, які полегшують визнання діагнозів, сильно прискорюють безперервність лікування, особливо якщо воєнні біженки й біженці приїжджають без медичних документів, що нерідко траплялося у 2022 році.
І тут величезною є роль спільнот у приймаючих країнах, особливо мігрантських спільнот. Коли ти можеш звернутися до людей зі схожим життєвим досвідом і вони тебе супроводжують, це часто економить тижні, які втрачаються через незнання системи, очікування прийому до фахівців і фахівчинь, невміння записатися до лікаря.
Такі адміністративні перепони часто долаються завдяки «своїм» людям — рівним консультантам і консультанткам, соціальним працівникам і працівницям, фахівцям і фахівчиням від спільноти.
Якщо в країні немає усталених незалежних мігрантських організацій, це можуть бути найняті фахівці й фахівчині з мігрантським досвідом у клініках або лікарнях. У Франції, наприклад, я радше бачу таку ситуацію.
Інтеграція громадських організацій, фахівців і фахівчинь із мігрантським досвідом дуже допомагає безперервності лікування і недорого коштує для системи охорони здоров’я.
Чому без рівних організацій, консультантів і консультанток, навігаторів і навігаторок навіть хороша медична система може не спрацювати?
Вона спрацює, але буде дуже багато збоїв і непорозумінь.
Банально: людина може не знайти дорогу. Університетські лікарні та медичні комплекси бувають такими складними, що поки людина шукає потрібний корпус або кабінет, вона запізнюється на свій 15-хвилинний прийом. Наступний прийом може бути через місяць. За цей час людина може захворіти на щось іще або потрапити до лікарні вже швидкою.
Навігація в найрутиннішому сенсі — взяти за руку і супроводити вперше, поки людина не знає дороги, — дуже важлива.
Мова — проблема, але часто її можна вирішити за допомогою онлайн-перекладачів. Набагато складніше — незнання місця, незнання системи, незнання того, як записуватися до лікаря онлайн. Коли поруч є більш досвідчені люди, які допомагають, це економить людині час і здоров’я.
Один із фокусів нашої кампанії перед конференцією AIDS 2026 у Ріо — профілактика в умовах нестабільного фінансування. Що відбувається з людьми у русі, коли скорочуються програми супроводу, навігації, юридичної чи соціальної підтримки?
Скажу парадоксально: оскільки програм для людей у міграції ніколи не було багато, демонтаж цієї системи не буде аж таким драматичним.
Загалом скорочення програм для спільнот відчувається там, де була велика частка донорського фінансування. У Молдові, Грузії це відчувається сильніше, ніж у Польщі чи Німеччині, де держава переважно несе витрати на соціальну систему.
Я б не сказав, що саме скорочення донорського фінансування вже обвалило систему допомоги людям у міграції у Франції, Польщі, Іспанії чи Італії. Радше проблема в іншому: система допомоги людям у міграції — не лише українкам і українцям, а мігранткам і мігрантам, біженкам і біженцям загалом — від початку недостатньо розвинена.
Фахівців і фахівчинь від спільноти залучають мало і нерегулярно. Дуже важливо створювати муніципальні, міські, національні фонди, які фінансували б мігрантські НУО. Міжнародні донори, звичайно, важливі, але часто це точкові інноваційні проєкти. Вони допомагають щось спробувати, але потім місцеві системи мають брати це на себе.
Потрібні місцеві субсидії для мігрантських НУО, які допомагатимуть лікарням і медичним центрам залучати людей у міграції, які інакше до них не прийдуть.
Ідеться не лише про людей, які щойно переїхали і яким потрібно забезпечити безперервність лікування. Ідеться і про тих, хто приїхав два-три роки тому, зіткнувся з важким життям, депресією, ізоляцією, страхом перед темами ВІЛ, туберкульозу, наркотиків.
Це можуть бути люди, які вживають вуличні наркотики і скептично ставляться до допомоги НУО. Це можуть бути люди, які колись зіткнулися з недоброчесним ставленням навіть з боку організацій на базі спільнот — таке, на жаль, теж буває.
Люди ізолюються, втрачають довіру, стають цинічними щодо систем. І зрештою вони втрачають здоров’я.
Атомізація людей у міграції — це велика проблема.
Тема AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise (Переосмислити. Перебудувати. Піднятися). Якщо застосувати її до доступу людей у русі до профілактики та лікування ВІЛ, що нам потрібно переосмислити передусім?
Передусім — послуги в контексті ВІЛ та інших соціально значущих захворювань для людей без документів.
Системи більш-менш справляються з тими, хто має посвідку на проживання і страхування. Є настанови ВООЗ, які допомагають враховувати потреби людей з іншої культури, з іншою мовою. Цей діалог відбувається на рівні міжнародних організацій.
Але що робити з людьми, які застрягли без документів?
Серед українок і українців таких людей теж достатньо. Це не означає, що людина не має права на медичну допомогу. Але, наприклад, місцева префектура місяцями не оформлює документи, людина не може оновити страхування. Вона застрягла, втратила віру, що це взагалі можливо.
Потрібні низькопорогові центри, які будуть тестувати, лікувати, допомагати. У системи має бути план Б і план С. Якщо не вдається профінансувати допомогу традиційним способом, мають бути інші механізми, які допоможуть оплатити лікування людині, у якої просто втрачені документи.
А відновити документи буває так складно, що людина займається цим роками.
Таких людей багато всюди. Це можуть бути ромські люди всередині Європейського Союзу. Це можуть бути російськомовні жительки й жителі Балтії. Серед них, наприклад, багато людей, які вживають наркотики і в Німеччині перебувають у дуже складній ситуації. Це одна з проблемних груп.
Багато людей з різних причин опиняються в ситуації соціальної маргіналізації. Потрібні соціальні працівники й працівниці, які допоможуть відновити документи. Але потрібна і система, готова приймати людей такими, якими вони є, — просто тому, що вони люди, і тому, що йдеться про захворювання, які впливають на громадське здоров’я.
Головна тема — робити системи більш гнучкими. Для людей у міграції, для місцевих людей, для внутрішньо переміщених людей, зокрема в Україні.
Якби ти формулював головні питання від регіону до AIDS 2026 щодо міграції, ВІЛ і профілактики — які б це були питання?
Перше питання: коли з’являться фонди для місцевих організацій, які фінансуватимуть програми профілактики?
Цього дуже сильно бракує. Можна навіть на цьому зупинитися, тому що це ключове питання.
Друге питання — ментальне здоров’я. Психологічну та психіатричну допомогу дуже складно оплачувати, і її важко отримати. Бар’єр дуже високий — і фінансовий, і адміністративний.
Люди в міграції часто змушені виживати, заробляючи на їжу і житло. Питання, пов’язані з психічним здоров’ям, відходять на другий план. Дуже бракує доступної і системної підтримки у сфері ментального здоров’я для людей у міграції — хоча б в основних приймаючих країнах.
Третє питання стосується найближчого часу: коли людям дадуть чітке розуміння, як українкам і українцям будувати своє життя далі?
Якщо буде скасована Директива про тимчасовий захист, людям потрібно розуміти, як діяти. Їхати в Україну — куди? Якщо дім зруйнований, що робити? Чи можуть вони на цій підставі отримати документи на тривале перебування в країні? Чи все одно мають виїжджати?
Дуже багато питань, на які немає відповідей. Люди перебувають у підвішеному стані. Це саме по собі дуже сильно виснажує і створює величезний фон стресу.
Саме з цим пов’язана адвокаційна ініціатива #HealthBeyondMarch2027 — про те, щоб заздалегідь поставити питання безперервності медичної допомоги для українок і українців після завершення тимчасового захисту, а не чекати останніх місяців перед березнем 2027 року.
Недостатньо просто ще на рік продовжити тимчасовий захист. Російська агресія триває, війна не зупинилася. Але мають бути більш довгострокові способи перейти на більш постійні документи і мати стабільну медичну допомогу.
І нарешті, заверши, будь ласка, фразу: «Профілактика ВІЛ для людей у русі не працюватиме, якщо…»
…якщо намагатися вважати, що люди приїхали на певний час, а потім поїдуть.
Якщо намагатися вважати, що люди в міграції — це «пожирачі ваших податків».
І якщо поширювати інші міфи про міграцію.
Системи мають бути достатньо гнучкими і для місцевих людей, і для тих, хто приїхав, — особливо в таких питаннях громадського здоров’я, як ВІЛ, туберкульоз і вживання наркотиків.
Вони мають бути більш інклюзивними.
#RethinkRebuildRise #IAS #AIDS2026 #EECAATAIDS26