Напередодні AIDS 2026 та в межах кампанії Rethink. Rebuild. Rise. (#RethinkRebuildRise) VirusOFF готує серію матеріалів про те, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ у регіоні Східної Європи та Центральної Азії — в умовах міграції, стигми, нестабільного фінансування, війни та нерівного доступу до послуг.
Одна з ключових тем цієї серії — доступ українських біженок і біженців до профілактики ВІЛ, лікування та підтримки в приймаючих країнах. У випадку Польщі це не лише питання наявності послуг, а й питання довіри, мови, документів, страху стигми, фінансової нестабільності, психологічного виснаження та здатності людини зорієнтуватися в новій системі. Саме тут особливу роль відіграють організації спільнот і рівні консультантки, які допомагають людям не залишатися сам на сам із системою.
Про ці практичні виклики ми поговорили з Анною Арябінською, президенткою HelpNowHUB Fundacja. У розмові йдеться про те, що змінилося для українців і українок у Польщі з 2022 року, які запити найчастіше отримують рівні консультантки й консультанти, чому адреси клініки недостатньо без супроводу й довіри, як міграція підсилює бар’єри для жінок і які питання регіону важливо привезти на AIDS 2026 у Ріо.
Якщо говорити практично, як сьогодні виглядає профілактика ВІЛ і доступ до пов’язаних послуг для українських біженців у Польщі? Що змінилося за останні роки?
За ці роки зміни є. Можна сказати, що є певні позитивні зміни, але я хотіла б почати з історії: на початку 2022 року був хаос.
Людям, які виїжджали, було незрозуміло, чи зможуть вони десь продовжити лікування, чи якщо вони заявлять про свій статус, їх не депортують, чи дадуть прихисток, як це вплине на їхнє життя і життя дітей, чи потрібно за це платити, чи послуги будуть безкоштовними. Цей великий комплекс питань дуже тиснув на людей і додавав психологічних проблем до війни та досвідів, які ми вже везли із собою.
Сьогодні ситуація покращилася, але вона, як завжди, не ідеальна.
У Польщі ми, як біженки й біженці або люди, які перебувають під тимчасовим захистом, фактично не маємо повного доступу до доконтактної профілактики або постконтактної профілактики. Постконтактну профілактику безкоштовно можуть отримувати лише представники окремих професій. В інших випадках, якщо я звертаюся як фізична особа, мені потрібно довести, що вона мені потрібна, а зробити це за 72 години вкрай складно: потрібно додати довідки або щоб лікар оцінив ситуацію як небезпечну й призначив постконтактну профілактику.
До доконтактної профілактики українські біженці не мають відкритого доступу. І навіть для польських громадян доступ до доконтактної профілактики дуже обмежений — фактично передусім для чоловіків, які мають секс із чоловіками. Це також дуже прикро і є важливим питанням для адвокації — і в Польщі загалом, і окремо для мігрантів.
Я вважаю, що доступ до всього каскаду лікування, профілактики й постконтактної терапії не має залежати від міграційного статусу, легалізації або медичного страхування.
Водночас важливо, що послуги профілактики перестали бути повністю невидимими для біженців. З’явилися організації спільнот, зокрема організації, створені самими біженцями. Ми простою мовою доносимо інформацію: де можна протестуватися, де це можна зробити безкоштовно, у які години.
Ми також «ходимо до людей»: приходимо на події, де збираються мігранти, або самі створюємо такі події й запрошуємо людей до тестування. Наприклад, минулого року ми брали досить масштабну участь у пікніку НУО в Бидгощі, і за один день було зроблено 74 тести. Це була абсолютно відкрита акція, і люди не боялися переступити через внутрішні заборони завдяки роботі наших консультантів і довірі до спільноти.
З якими запитами найчастіше працюють рівні консультанти й консультантки HelpNowHUB? Це більше про лікування, соціальні питання, документи, статус, психологічну підтримку — чи все разом?
Це насправді все разом. Це ключова особливість саме для мігрантів. До нас ніколи не приходить людина лише із запитом: «дайте мені адресу» або «дайте мені можливість отримати лікування». Це завжди комплекс проблем.
Приблизно 40% запитів — це навігація: зрозумілою мовою пояснити, де, що і як можна зробити.
Близько 30% — це соціальні питання: легалізація, можливість доступу до медичного страхування і до послуг. Звичайно, є стигма, яку ми привезли із собою, і наш досить негативний попередній досвід, який не дає людині рухатися вперед.
Найголовніше — це страх. Людина завжди тримає в голові можливість депортації або боїться через незнання зробити щось, що в її країні здавалося легальним, а тут може бути поза законом або тягнути за собою адміністративну відповідальність. Кожне звернення — це стрес.
Ще один великий обсяг запитів — психологічна підтримка. Зараз наші психологи просто зашиваються в роботі, тому що черга дуже велика. Є запити на стабілізацію, психологічну підтримку, роботу з булінгом, пошук опор і стабілізацію цього підвішеного стану.
Змінюється законодавство в країнах, які прийняли нас під захист, і людина зависає: що їй робити? Вона не може легалізувати свій статус або приймає рішення повертатися додому, бо не може продовжити тут лікування. Це дуже складний етап, і без психологічної підтримки люди приймають невиважені рішення щодо свого здоров’я. На жаль, найбільше страждає тема здоров’я і забезпечення стабільності. Фінансова стабільність також бажає кращого.
Ти багато працюєш з українськими жінками й людьми у вразливих ситуаціях. Які бар’єри залишаються особливо помітними?
Усі ці проблеми існують, але найголовніша складність у тому, що це завжди комплекс. Ми не можемо виділити одну загальну проблему, бо для однієї людини найважливішим буде брак часу, для іншої — робота, кількість дітей або незрозуміла мова.
Навіть якщо людина вже знає польську на розмовному рівні, мова в державних закладах або медичних інституціях не завжди зрозуміла навіть самим чиновникам. Вони самі дуже часто плутаються в тлумаченні різних ухвал або розпоряджень. Якщо приходить людина ще й зі стигмою всередині, то їй узагалі незрозуміло, що робити, і простіше просто піти геть.
У першу чергу це фінансова нестабільність і нестабільний легальний статус, який дуже пов’язаний із доступом до медичних послуг.
Ми бачимо, що серед біженців у Польщі та інших країнах більшу частину становлять жінки з дітьми. Жінка зараз стала опорою — фінансовою, психологічною, матеріальною. Вона єдина має вирішувати бюрократичні проблеми, підписувати дозволи на дітей. І якщо їй просто сказати: «Ось тобі адреса, йди й отримай лікування», — це не допомога. Це лише ще більше навантаження: «О, я ще й про здоров’я не подбала — і не тільки про своє».
Якщо жінка виїхала з партнером, додається ще один важливий момент — домашнє насильство або страх його пережити, страх бути відкинутою, залишитися сам на сам у незнайомій країні, де немає соціальних контактів, підтримки родичів, друзів, батьків.
Ми втратили дуже багато соціального капіталу. Навіть якщо ми тут уже кілька років, ми ще не набули його настільки, щоб довіритися комусь у дуже інтимних питаннях.
І навіть у своїх спільнотах, коли українки збираються з українками, є страх розповісти про свій статус. Людина одразу потрапляє в міф і власну болючу стигму: якщо я живу з ВІЛ, значить я «недобропорядна», значить «Бог покарав» або щось подібне.
Міграція підсвічує дуже багато таких компонентів. Тут складно. Навіть якщо людина у своїй країні толерантно ставилася до різних тем, у міграційному статусі, коли вона сама переживає багато негараздів, дуже загострюється почуття несправедливості й нерозуміння її стану.
Плюс, звичайно, посттравматичний стресовий розлад і страх звернення до психіатрів. Психологи наразі не справляються з усім обсягом, а люди самі не можуть це пережити. Якщо раніше ми якось давали собі раду зі стресами, вважали, що це нормально, і йшли далі, то зараз немає ні часу, ні можливості на таке відновлення. Потрібно звертатися до спеціалістів.
Що особливо важливо враховувати, коли ми говоримо про профілактику ВІЛ для жінок у міграції? Чому не можна обмежитися повідомленням «зверніться до лікаря»?
Польща — особлива країна. Тут є багато питань із сексуальним і репродуктивним здоров’ям. Навіть якщо жінка приходить на консультацію до гінеколога, немає жодної гарантії, що лікар буде толерантним, вислухає або запропонує тест у межах загального прийому, не підсвічуючи це як щось негативне.
Були звернення, коли жінки самі приходили й просили сімейних лікарів або гінекологів дати направлення на тестування або просто розповісти, де можна протестуватися. І лікарі з круглими очима питали: «А навіщо?» Стигма, яка відтворюється навіть лікарями, не дає людині підняти голову й зайнятися своїм здоров’ям.
Окрім того, як я вже казала, жінка зараз часто є основною годувальницею в родині. Вона має ходити на роботу, вирішувати питання дітей, освіти, садочків, здоров’я. Часто у жінок просто немає сил. Єдина мрія — дістатися ліжка й хоч трохи поспати, бо завтра знову о четвертій ранку вставати й іти на роботу або займати чергу в посольстві.
Додається необізнаність з основами медичної системи в Польщі. Просто так тебе ніхто не прийме, навіть у складних ситуаціях. Потрібно відстояти в черзі, зареєструватися онлайн — і це якщо в тебе є легальний статус.
На жаль, якщо легальний статус втрачено, такої можливості фактично не існує. Люди без легального статусу або люди пенсійного віку 60+ після набуття чинності нових положень спецзакону втратили доступ до всіх медичних послуг, якщо не виконують вимоги щодо заробітку половини мінімальної заробітної плати.
Ти сама очолюєш організацію, створену представницями спільноти й мігрантками. Яку роль відіграють такі організації? Чим вони відрізняються від звичайних сервісів підтримки?
Я б сказала, що це міст довіри. Для мене організації, створені спільнотою, — це саме мости довіри між пацієнтом і лікарем, між спільнотою і медичною системою.
Ми є тією ланкою, яка може поєднати й фактично привести людину в систему лікування, якщо вона цього потребує.
Також ми є зоною довіри. Ми створюємо безпечні простори, куди жінка або будь-який мігрант може прийти і поговорити про свої проблеми. І бути впевненим, що його не заявлять до поліції, соціальної служби чи інших установ, які під тиском теж можуть порушувати права мігрантів. Це насправді не рідкість, у нас дуже багато таких кейсів.
Консультування «рівний — рівному» дає людині простягнуту руку надії. Коли людина приходить до рівного консультанта, я можу сказати: «Я пройшла через це. Я знаю, як зробити це легше і швидше. Ходімо, я тобі допоможу. Я буду поруч». І людина вже не одна.
Є супровід, є людина, яка розмовляє з тобою однією мовою, знає твій культурний код, розуміє стигму і проблеми, які ми привезли із собою. Вона знає, якими словами можна достукатися, щоб у людини була прихильність до лікування, можливість протестуватися, легалізуватися без тиску й зорієнтуватися в польській системі.
Цей підхід дуже складний. Не завжди із сайту зрозуміло, які послуги надаються, чи вони безкоштовні, чи платні, на що ми як мігрантки маємо право, на що мають право наші діти й близькі в конкретній ситуації.
Тема AIDS 2026 — Rethink. Rebuild. Rise. (Переосмислити, Перебудувати, Піднятися). Якщо застосувати це до підтримки українських біженок і біженців та профілактики ВІЛ, що потрібно переосмислити, що перебудувати і навколо чого об’єднуватися?
Для переосмислення, мені здається, головний постулат такий: потрібно зрозуміти, що профілактика для біженців — це не благодійність. Це базова потреба. Це не те, чим мають займатися тільки НУО чи донори. Це безпека здоров’я мешканців. Людина має бути перш за все і на першому місці.
Потрібно переосмислити сам підхід до доступу до профілактики й лікування для біженців. І саме розуміння того, хто така біженка, хто такий мігрант, щоб протидіяти дезінформації про те, що мігранти нібито «несуть хвороби», і не вибудовувати хибний образ мігранта.
Мігрант — це людина, яка приносить країні культурне збагачення і фінансові ресурси. На прикладі Польщі ми бачимо, що українські мігранти суттєво підтримали багато польських компаній. Мігранти часто йдуть працювати на не дуже престижні роботи, де самі громадяни цих країн не завжди бачать своє майбутнє. А для мігранта це може бути квитком у майбутнє. Тому ми хапаємося за різні пропозиції і часто є дуже свідомими працівниками.
Перебудувати мені хотілося б систему фінансування. Найважливішим напрямом фінансування я бачу саме організації, створені спільнотою. Ми своїми руками будуємо сервіси в новій країні.
Якщо організація, створена спільнотою і заснована на рівному консультуванні, ще й надає сервіс та має стабільне фінансування, це може дати повну інтеграцію мігрантам: у систему медичного страхування, соціального захисту і, найголовніше, у систему працевлаштування.
Якщо я здорова, якщо в мене все добре, якщо моя психіка стабільна, я маю лікування, мої діти в школі — я із задоволенням іду на роботу, отримую зарплату і сплачую податки. Це також важливо.
Об’єднуватися потрібно навколо людей. Це мій головний постулат. Біженці, зокрема українські біженки й біженці, які живуть з ВІЛ, не мають залежати від можливості чи неможливості отримати лікування. Для мене це питання людської гідності.
Заверши, будь ласка, фразу: «Профілактика ВІЛ для людей у міграції не працюватиме…»
…якщо не буде доступу до рівних консультантів і до організацій, створених спільнотами.
Я бачу в цьому наш великий плюс: можливість побудови мосту довіри між пацієнтами і медичною системою. Саме тут рівні консультанти й організації, створені спільнотою, відіграють найважливішу роль.
Мігранти, як і люди загалом, ідуть до своїх — до людини, яка вже мала подібний досвід і якій можна довіряти. Людина розуміє, що консультант говорить із нею з тієї ж позиції, а не зверху, не з позиції установи, яка має видати рекомендації чи рішення.
Наш головний плюс — це рівність між пацієнтом, клієнтом і консультантом.
#RethinkRebuildRise #IAS #AIDS2026 #EECAATAIDS26